Олег Шинкаренко: У снігах

Кажуть, ніби у загалом бідній мові ескімосів існує декілька десятків а то й сотень найменувань для різних видів снігу. Звичайно, сніг буває не тільки м’який та пухнастий, але й затрамбований численними перехожими сніг-лід, який так підступно слизько раптово зикочується з-під ніг. Для цього снігу в ескімосів є, мабуть, декілька гострих лайливих слів, схожих на вигуки тих, що не змогли втриматись на ногах. Буває також сніг брудний, перемішаний із піском та грязюкою, що й на сніг зовсім не схожий — так, на якесь скрижаніле сміття. Цей сніг ескімоси звуть довгими та нудними словами, які чути неприємно та навіть небезпечно, бо вони нагадують хворобу чи поломку невідомої у їх краях машини. У довгі зими буває сніг, що лежить височенними купами, вище людського зросту. Його нагромаджують машинами та лопатами цілий день, бо інакше неможливо проїхати, а то й пройти. Ескімоси звуть такий сніг захопленими словами, подібними до гір, але на відміну від гір, у цих словах немає стійкості: букви зіставлені таким чином, що вимовляти їх вкрай незручно і весь час виникає прикра плутанина — кажеш одне, а здається зовсім інше.

Ескімоси хоча й плутають слова, розмовляючи один з одним про сніг, але ми їх взагалі зрозуміти не можемо, бо слів таких не маємо. Для наших широт сніг занадто нетривке явище, аби залишити якийсь істотний слід у словнику. Коли він зникає влітку, то саме слово перетворюється на означення, покликане характеризувати якусь зовсім далеку від нього річ, наприклад, «сніжно-білі зуби», або взагалі стає часткою абсурдно-гумористичного прислів’я «у нього взимку снігу не допросишся». У всіх випадках сніг розуміється як щось позитивне і навіть необхідне, але не зараз, коли я йду по ньому вулицею вже півгодини. Я відчуваю, як у мене змерзли пальці на руках, а як на ногах

— уже не відчуваю. Треба зняти черевики та добряче роэтерти ноги. От тільки дійду до Олени.

Вона зателефонувала мені, коли я був ще на радіо, де перед тим давав інтерв’ю. Я трохи невдало підбирав слова, та якщо чесно сказати, то — зовсім невдало. Думки, котрі раніше здавалися такими доречними і дотепними, кудись зникли, а замість них я промовляв якісь перші-ліпші банальності. Моя промова була схожа на балаканину розгубленого ескімоса, тимчасово влаштованого гідом до субтропічного атракціону. Цей бідолаха спочатку силувався би, як я, знайти якісь неологізми для щойно побачених див, але потім, зрозумівши всю свою безпорадність, повів би довгу розповідь про сніг. Не дивно, що слухачів в нього було б небагато. Але як же ж я змерз! Х-х-ху! Це я на руки дмухнув. Чи до магазину зайти погрітися?

Олена зателефонувала мені і сказала, що чекає, і назвала адресу: вулиця Рефрижераторна 25/1. Це зовсім близько від станції метро Дрижаківської. Я нещодавно в цьому місті живу, сяк-так влаштувався, але у географії місцевій ще не вільно почуваюся, тому розгорнув карту. В принципі в мене є ноутбук із дуже докладною комп’ютерною картою, але його ще треба вмикати, тож я подивився у паперовій. Є декілька варіантів, як дістатися до вулиці Рефрижераторної, що напівкільцем обіймає Морозівський острів. Найпростіше — це пройти від метро вулицею Марії Крижаненко, яка скінчується мостом, а потім, перейшовши на той бік Морозівського каналу, звернути ліворуч. Таким чином я б опинився спочатку на Морозівській набережній, а потім, звернувши, потрапив би на Рефрижераторну. Ну, а далі — це вже, як то кажуть, справа техніки. Я накреслив собі схему, аби не забути, і вирушив у путь.

Вихід із станції метро Дрижаківська...

Я був стопроцентно впевнений, що йду вулицею Крижаненко. Вже стемніло, стало ще холодніше, вітер так завивав і прагнув потрапити мені у всі закамарки пальто, що я геть увесь зіщулився, майже не роздивляючись навколо і думаючи лише про те, аби не впасти. Більш темні ділянки на білій засніженій дорозі майже завжди означали лід. Коли ступити на нього з розмаху, то нога одразу швидко від’їжджає у далеку путь із непередбачуваними наслідками, і можна навіть не встигнути з нею попрощатися.

Поки я думав про ногу, либонь, пройшов міст на острів.

У принципі, це не страшно. Можна повернутися. Для певності я спитав у перехожого, де саме треба повертати на міст.

— То вам треба міст на Морозівський острів? — перепитав мене старий із довгою бородою, на якій встигло намерзнути декілька товстих бурульок.

— Так, мені треба потрапити на острів, — підтвердив я. — Але чому ви прямуєте туди вулицею Ганни Бурульковської? — спитав дід, відламавши від бороди одну з бурульок і закинувши її у сніговий кучугур.