Олег Шинкаренко: У снігах

У пошуках провулка Снігуренка...

Отже на Рефрижераторну мене може вивести лише провулок Снігуренка. Головне — знайти його! Я озирнувся навкруги і побачив, як люди задоволено несуть великі пакунки їжі із супермаркетів, у пакетах був не лише зелений горішок для олів’е, але й ковбаса, і горілка, і печиво, і цукерки, і хліб, і презервативи для закоханих. Ніхто з них нічого не шукав, бо вони вже давно все знайшли, і хоча знайшли небагато, але тримали його міцно і впевнено, бо знали, що воно їм належить по праву. На зупинці люди чекали автобуса і вже і очно знали, скільки платити за квиток, де їм виходити та що вони потім будуть робити у залишок цього вечора. Повз зупинку їхали люди в машинах, і вони навіть знали, з якою швидкістю пересуваються і яка тепер температура навколишнього повітря! Я гадаю, вже мінус двадцять десь — страшенно холодно. Я йшов повз рибальський магазин і бачив сотні різноманітних вудок і всякого причандалля для рибалок. Дніпро давно замерз, і по ньому цілий день ходили натовпи. Вони свердлили у кризі ямки й витягали звідти зголоднілу напівпритомну рибу. Також кригою ходили численні фотографи, сподіваючись упіймати високохудожній ракурс. Вони вже одразу знали, що ракурсів на них чекає чимало, бо така вже сприятлива натура.

Провулок Снігуренка, як мені казала Олена, знаходиться десь поміж гаражами. Я бачив гострі далекі зірки, але гаражів ніде не було. В мене тепер лишилося два варіанти: або йти навмання, сподіваючись, що кудись-таки дістануся, або знов подивитися на карті, де я. Доведеться вмикати ноутбук, бо паперова карта лишилася на радіо. Не знаю, як у кого, а в мене «Windows ХР», звичайно, піратська версія — я ж не мільйонер ліцензійну купувати! На робочому столі ніяких картинок немає, аби не відволікатися, лише лежить фільм «Криголам «Північ». Це стара класична картина у жанрі снігореалізму. Головний герой, капітан криголаму Василь Завірюха, закоханий у північну красуню на прізвисько Сніжинка. Він мріє одружитися з нею та взяти з собою у далеку арктичну подорож, де довгими вечорами вони б сиділи у рубці і під тріск та гуркіт криги, що розходилася в різні боки від важкої маси судна, пили каву та дивилися б фільми про пригоди субтропічних мешканців, а також мелодрами із життя південно-австралійських філістерів. Іноді Завірюха вдягав би теплий бушлат та йшов до капітанського містка віддати черговий важливий та несподіваний наказ. Команда б дуже дивувалася його словам. Знаходилися б і такі, що піддавали сумніву їх обґрунтованість. Серед людей зчинялася б суперечка, найбільш агресивних доводилося б замикати на гауптвахті, але кінець кінцем, навіть вони розуміли б далекоглядність Завірюхи, навіть вони б бачили, як стверджуються його найсміливіші прогнози щодо ситуації, і як вчасно він віддавав ці накази. Потім він повертався б до рубки й казав Сніжинці: «Які дивні ці люди! Все робиш для їхнього блага, а вони тебе ж і засуджують, не бачачи власної вигоди». Сніжинка обіймала б Завірюху, і вони разом продовжували б передивлятися документальні фільми про життя на островах Океанії.

Але Сніжинка не кохала Завірюху. Їй не подобались криголами і взагалі життя на Півночі. Сама ідея кудись плисти їй здавалася смішною. Більш за все Сніжинці подобалося ходити різними магазинами та розмовляти з подружками по телефону. В цьому немає нічого поганого: це всім подобається. Тож, коли Завірюха, героїчно заломивши капітанського кашкета із величезною золотою кокардою (хоча насправді вона була пластикова і лише зверху трошки позолочена, і позолота вже здиралася), коли він прийшов до Сніжинки просити її руки, вона йому відмовила. «Ви хочете лише моєї руки? — спитала вона його, знущаючись. — А чому не мене всю? Бо на всю мене у вас не вистачить грошей? Як взагалі можна просити лише шматок від людини? Це якась новина! Ви мабуть начиталися дешевих романів? Читайте ті, що дорожчі! Це виховає ваш смак, і тоді ви навчитеся просити мене як слід».

Капітан, почувши такі слова, дуже засмутився, бо його міцне серце раптом тріснуло від цих крижаних слів, що впивалися в нього мов бурульки, випущені якимось Анти-амуром. Завірюха засмутився, але гідно вийшов з кімнати і попрямував до порту, де вже чекав на нього «Криголам «Північ». Він піднявсь на капітанський мостик та віддав наказ, з яким на цей раз погодилися всі. Корабель поплив у район, де вже давно чекала на нього вмерзла у льоди наукова експедиція. Серед її учасників була дівчина-науковець на прізвисько Заметіль. Хоча красою вона й поступалася Сніжинці, але вже давно і віддано кохала капітана Завірюху, ще відтоді як побачила його фотографію у газеті, де він стояв, нагороджений багатьма орденами та медалями за винятковий героїзм, і замислено вдивлявся у обрій, де чекали на нього надзвичайні пригоди. Завірюха зрозумів тепер, що саме там його чекає справжня доля, хоча він і не знав про існування Заметілі. Але все вже поєдналося між собою так, що вони обов’язково зустрінуться і кохання виникне всупереч усім можливим перешкодам, а воно й завжди так виникає. Отакий у мене був фільм на робочому столі ноутбуку, і я його ще весь не бачив — лише до цього місця, до якого розповів! Але я, звичайно, не стану його зараз додивлятися, бо так холодно, що я не можу пальцями навіть набрати назву вулиці Снігуренка у комп’ютерній карті. Нарешті це мені вдається, і я бачу, що ніякої вулиці Снігуренка не існує. У примітках до карти сказано, що тепер ця вулиця перейменована на Хуртовинну. Тож і шукати треба саме її, але потім з’ясувалося, що ця Хуртовинна зовсім не виходить ні на яку Рефрижераторну, і взагалі на Морозівському острові таких вулиць не існує! Те, що могло б бути Рефрижераторною, бо воно було схоже за роэташуванням, тепер називалося вулицею імені Січневого заледеніння, тож і шукати мені тепер треба саме цю вулицю із такою дивною, майже фантастичною назвою.