Олег Шинкаренко: Переваги телевізора

Я вже давно роздумую про те, чи не купити нам телевізор. Як тільки ми одружилися, я пообіцяв це Олені. Я сказав їй, що обов’язково куплю телевізор, бо без нього родина буде неповноцінна. Поки ми його не маємо, то ходимо до сусідів, а це — знаєте, як незручно! Ми змушені дивитись те, що їм подобається. Це кожного разу так — нічого не поробиш. А що ви думаєте? Дуже важко було напроситись до них на вечір. Я сказав, що наш телевізор поки що зламався. А що, коли їх теж зламається, і вони надумають прийти до нас?

Мушу сказати, наші сусіди мають дуже поганий смак на телепрограми. Михайло дивиться лише спортивні змагання, а Оксана — переважно кулінарні шоу для домогосподарок. Ми з Оленою вважаємо себе за телегурманів. Нам подобаються страви більш вишукані: художні фільми або ж театральні вистави. Я б волів ходити на них разом з Оленою до міста, але ми якось останнім часом не дуже можемо виходити з дому.

Тобто я взагалі не можу виходити, а Олена іноді збирається на роботу, але якось до дверей не доходить. Я її питаю «Чого ти весь час збираєшся? Припини цю безглузду справу! Ти ж усе одно не доберешся до роботи, а як доберешся, то тебе там не впізнають. Півроку там не з’являлася — це не жарти!»

Отже, до нас приходить Оленина теща та годує, чим прийдеться. Останнього разу вона принесла якийсь жахливий пиріг, і ми були змушені його з’їсти. А що поробиш? Хіба ми маємо вибір? Я мало рухаюсь, тому дуже розтовстів. Олена каже, що я — її пончик. І ще в мене погіршився зір від читання у темряві однієї й тієї самої газети. Олена каже, що як набереться сил, то принесе мені з іншої кімнати якусь цікаву книжку, але щось вона не набирається. Я кохаю Олену. Вона дуже гарна дівчина. Як її побачив — одразу закохався. Нам було дуже добре разом, і навіть зараз дуже добре, але трішки одноманітно. Я прокидаюся вранці та вже точно знаю, як пройде цілий день. Ми тут наче у пастці, але хто ж нас упіймав? Іноді ця квартира нагадує мені якусь яму. Я зазираю у вікно і нічого там не бачу. Олена каже, що то просто ніч, але де ж тоді зорі, ліхтарі та фари? Темрява повна. Може я осліп? Та ні. Ось же ж бачу Олену! Але вона мене не бачить. Вона завжди натикається на мене і падає. Я останнім часом кричу, що я тут, як ото, знаєте, маяк реве! Але даремно. Добре було б, якби вона мене обійняла своїми руками. Мене завжди обіймали якісь непридатні для цього руки. Як це може бути? Але кожній гайці треба свій ключ. Ось вранці зійде сонечко, заграє українське радіо і всі почнуть стукати дверима, заведеться ліфт. Я теж встану, вмиюся, почищу зуби, з’їм приготований Оленою сніданок, потім вдягнуся і піду на роботу. Ні. Не одразу піду. Спочатку поцілую її, бо ми вже до вечора не побачимось. Як він прийде.

4 лютого 2007