Олег Шинкаренко - Кагарлик

Я дістав з мішка гармошку та заграв “Єлисейські поля”. Двоє чоловіків озирнулося у мій бік. “Так само й труба у Тараса на погану погоду виє, — показав один на мій інструмент. Село! Не розуміють справжньої музики. “Вчора тут одна жінка розшукувала чоловіка з гармошкою, — сказав другий. — Як побачите такого, що ходить по корчмах та грає музику, то перекажіть йому, що я його шукаю, просила”. Я завмер. — “А яка вона була? Така молода дівчина в зеленій шапці та звати Оленою?” — “От як її звати — не представилася, а виглядає як жінка підстаркувата, із довгою палицею від собак”.

Я людина вже немолода. Життя пройшло на селі, батько був суворим, а маги мовчазною, тому я став відлюдькуватим. Коли всі збираються та починають розпатякувати, я не знаю, що сказати, бо про все вже давно поговорив із коровою. Але як виберешся до міста, то хоч-не-хоч — доводиться тертися межи людей. Ось, кажуть, “Богородица” забрала чоловіка, що міняв собі патрони на продукти. “Просьба сообщать о лицах, распространяющих слухи о якобы существовании карательного спецотряда “Богородица”, в командование округа”. Усе це дуже добре, але чим тепер полювати? Кажуть, десь у Василькові набоями можна розжитися. “Все устройства мобильной связи и компьютеры подлежат конфискации в установленном порядке”.

Світ є все, що є подією. Значить, обухівський генделик знаходиться поза межами цього світу. Я дудлю вже цілу годину пиво “Десант” та розмірковую про те, що покійний дід Петро був людиною тупуватою та вів безглузде рослинне існування. Я ж наповню його примітивну особу вищим змістом. В нього не було Олени, він навіть ніколи не мріяв про неї, не знає, що значить раптово її втратити і вирушити на пошуки, хай і приречені на поразку. Але я вдаю, ніби вже знайшов Олену. Так легше долати зневіру. Сніг за вікном перетворився на дощ так само, як я колись — на діда Петра. Непомітно.

Хлопчики грають у баскетбол навкруг телефонного стовпа, до якого пригвинчений щит. Жінка за шинквасом дивиться у бруднопис вікна. Я переглядаю “Обуховский вестник” та не можу нічого там зрозуміти — якійсь набір літер. Ось вони ніби складаються у слова, але сенс усе одно не вхопити. Саме так читав газету дід Петро. “Собственно говоря, нас не интересует ваше положение в настоящий момент, оно может заинтересовать нас, если вы собираетесь его изменить. Любая его перемена беспокоит нас больше, чем вы можете представить. Постарайтесь в любом случае поставить нас об этом в известность, иначе мы не сможем гарантировать вашу безопасность”. Ага! Це політична аналітика!

“Дефіцит” — улюблене слово неврологів, означає порушення або відмову якоїсь функції нервової системи. Але я зовсім не відчуваю відсутність спогадів як дефіцит. Це навіть певна перевага: ніхто не схопить мене за якісь недоліки в минулому. Раптом я розумію, що не зможу зараз поїхати у Васильків, бо вдома лишилася негодована худоба, а отже доведеться знов повертатись у Кагарлик. Не заздрю тому, хто писатиме про мої пригоди, наприклад, роман: майже ніяких подій. Я би порадив йому просто додати елементи гострого сюжету, а я вже якось потім наздожену. Кажуть, на кожній кулі православного воїнства “Богородица” є напис “За Веру, Царя и Отечество!” Отакі дива.

Я частенько запитував у самого себе, чому, де б я не бував, люди завжди зі мною заходять у розмову. От і тепер довелося потеревеніти з панотцем у камуфляжній рясі та клобуці кольору хакі. Я підібрав його, пораненого, прямо на шляху й одразу зрозумів, що він був із тих православних фундаменталістів, що силою Михайла Калашникова навертають до Слова Божого невірних. “Во имя Императора Руси Великой, Малой и Советской Социалистической Республики Беларусь... — шепотів він мені на вухо одними губами. — передай моим братьям по вере, что ухожу аксиосно алин воинства христианскаго не пострамив. Аз супостатов побиваши огнем и свинцем!”

Той рік почався з грізного знамення: квантово-свідома “Булава” пронеслася над монументом Богдана Хмельницького, що призвело до відпадіння її вікодавньої попередниці. “Истые украинцы — єсть люди русские, а вся прочая — суть козные поляки, — шепотів мені на вухо поранений. — Сказывают, в древности упал в земле русской польский самолет, и были в самолете том царь всея Польши со боярами и дружиною. И все как єсть живота лихованы были. С той поры, вем, великая брань учинилась, вот и выдумали вражии дети злокозненный извет, дабы колготу меж нами учинить”. — “А звати тебе як?” — “Богородичное-то имя моє — Михайло Калашников сын”.