Олег Шинкаренко - Кагарлик

Я йшов за Павлом та бачив, як дим від його цигарки розпливається у світлі гасової лампи, що нею він освітлював нам шлях. Ми прямували до хати діда Петра. “Олені було 25 років, коли ми бачилися востаннє”, — сказав я. — “Тут так часто трапляється, що вийдеш із хати, а повернешся назад через 25 років. Це Кагарлик. Звикай, — відповів мені Павло. — Дивно, що вона тебе не пам’ятає. Хоча насправді, може, це ти все наплутав? Га?” Зізнаюся, що наплутати — це для мене був би найкращий вихід. Якщо все поставити на свої місця, то мені знов треба збиратися на пошуки.

Бірджир прожив у Кагарлику цілий тиждень. Йому дуже подобалися місцеві масло та сир. Одного ранку я сказав, що збираюся лишитися з Оленою тут, тому він може їхати далі без мене. Тоді Бірджир розповів мені історію про те, що нібито у минулому році мене спіймала військова поліція з Росії та використала мій конектом для створення бойових орбітальних станцій. Одна з них вийшла з-під контролю військових та створила фонд для мого порятунку, і Бірджира було послано з цією метою сюди. Бунтівна станція планувала переправити мене до відкритого суспільства, де я зможу, замість щоденної боротьби проти безглуздих обставин, займатися самореалізацією. Минув лише рік?

Звісно, я сказав йому, що залишаюся, бо хочу надати тутешнім обставинам хоч якогось сенсу. Навіть якщо просто докладно та логічно розповісти про них, глузду побільшає. Я напишу, наприклад, книжку про все, що тут відбувається, і ті, хто зможуть її прочитати та зрозуміти, побачать, як можна все виправити. “Ті, хто вміють читати, давно залишили ці краї, а всім іншим твої поради не потрібні”, — переконував мене Бірджир. — “То я спочатку навчатиму тих, хто залишився, читанню, а потім вони самі захочуть діяти”. — “Але що вони читатимуть?” — “Мою книжку. Це навряд чи спонукатиме їх до дії, але принаймні змусить замислитись”.

Весна почалася дуже пізно, і ще у квітні подекуди лежав сніг. Ми ходимо з Павлом на полювання, Олена займається господарством та допомагає мені писати книжку. Це схоже на роман про мої пригоди. Олена прояснює темні місця, хоча вони не стають від цього прозорішими. “Не можна писати про щось незрозуміле!” — обурюється Олена. — “Але й про зрозуміле писати не можна, бо навіщо тоді витрачати час на його читання?” — кажу я. — “Бо люди тоді переконуються, що вони все правильно зрозуміли і заспокоюються”. Я не впевнений, що мене правильно зрозуміють, і тому занепокоєний. Цей неспокій і спонукає мене писати далі.

Сьогодні, повертаючись додому, я нарешті прочитав той напис на шматку стіни біля виходу з міста. “Контрактова площа 12 Олена”. Ясно, що тепер треба їхати до Києва. Вона може чекати мене там. Я запряг Горбачова, поклав до воза хліб та варену картоплю. Загорнув у мішок кулемет Михайла. Вже коли Кагарлик розтанув у сірому вечірньому тумані, я схаменувся. Невідомо, що можуть значити ці чотири слова. Я їду навмання, сподіваючись на щось непевне. І де мій розум? Високо у небі сяяла зірка. Раптом вона пересунулася ближче до обрію та почала блимати, ніби вказуючи мені шлях. “Правильно, ехай, ехай!” — несподівано сказав Михайло Калашников.

“Я забув російську мову” (китайською)

“Росіяни, здавайтеся” (китайською)

“Мене ніщо тут не втримає” (мокшанською)

“Я не винний, ми не винні” (мокшанською)