Олег Шинкаренко - Кагарлик

Согласен, что это был бы прекрасный финал всей истории: протагонист вместе с главным двигателем сюжета в буквальном смысле слова испаряются, а в глубоком космосе остается изувеченная высокими технологиями копия главного героя и уже до самого конца изощряется в красноречии, расписывая, как оно все было на самом деле, и демонстрируя тайные пружины сюжета. Скажу сразу — сюжета никакого нет. Все события совершенно случайны и ни на что не намекают. Вот та же Олена — нет никакой Олены на самом деле. Это маркер такой при копировании записывают, чтобы вернуться к контрольной точке на выходе. Обыкновенное фантомное воспоминание.

Еще одна особенность в том, что и меня и Юрия Гагарина копировали с одного и того же оригинала. Таким образом, три персонажа отой истории на самом деле являются одним персонажем. Теперь нас осталось только двое, но ведь дело же не в количестве. Гагарин был худшей нашей частью, и вот теперь она исчезла. Наверное, правильнее было бы говорить “моей частью”. Но тут давно ведутся споры, и стороны никак не могут договориться. Многие уже махнул к рукой и сказали, что это — только проблема языка. Мне такое объяснение нравится. В конце концов с языка и начались все наши проблемы. Им они и закончатся.

Як їдеш на Кагарлик, то ніби кожне дерево обабіч дороги пильно вдивляється тобі в обличчя. Спочатку від такої уваги ніяковієш, але потім увага притуплюється і не бачиш нічого, окрім стовбурів з гілками та засохлими залишками листя. Тоді ти зосереджуєшся на дорозі й чекаєш, що хтось поїде тобі назустріч. А ніхто й не їде. Тоді ти дивишся коню межи вуха, уявляєш, що то мушка, і намагаєшся взяти у приціл хоч би якогось птаха. А птахи не літають. Єдина рухома істота, окрім тебе, твого супутника та коня, — це вітер. Він рухається майже непомітно і відразу в усіх напрямках. Навіть щось наспівує.

Бірджир пояснив мені, чому замовчали Михайло Калашников та Сергій: у них сіла батарея. Можна підзарядити, але у цих краях навряд чи у когось є зарядка. Однаково це краще, ніж справжня смерть. “У сучасному світі життя триває там, де є технологія, — сказав Бірджир. — Якщо ти бажаєш жити вічно, ти можеш собі це дозволити. Але той момент, коли ти втрачаєш певність у тому, що ти — це ти, врешті трапляється з кожним. Сьогодні кількість активних конектомів перевищила мільярд. Вони живуть повноцінним життям, бо можуть собі дозволити емуляцію будь-яких подій реального світу. Їх життя навіть краще за наше. Ти не згоден?”

“Але ж це не справжнє життя!” — “Чому? Вони мислять, бачать, відчувають, здатні майже миттєво пересуватись у просторі в межах глобального світу. Єдина різниця у тому, що вони створені не з плоті, а з інформації. Але у нашому світі це не суттєво. Ми перестали сперечатися з цього приводу”. — “Мільярд людей, які живуть не справжнім життям, а якоюсь імітацією!” — “Так само про себе могли би сказати багато справжніх людей. До того ж конектоми практично безсмертні. Особливості існування нечувано впливають на їхні життєві цінності. Це дозволяє їм швидше просуватися в майбутнє. По суті, вони вже там. Конектоми назавжди випередили нас”.

У Кагарлик ми заїхали рано, ще до обіду. На вулиці людей було небагато, але всі вони віталися з нами. Деякі навіть запрошували завітати до них, але ми відмовлялися. Спочатку треба було краще роздивитися місто та його мешканців. Один з них — кремезний дядько із поораним холодним вітром обличчям — підійшов до нас, пильно вивчаючи наш дивний немісцевий вигляд. Він мовчав довше, ніж ми очікувала. Я вже збирався спитати, що йому треба, коли він спитав, чи ми не з Києва, бува, приїхали. “Ми вже тиждень, як з Києва”, — відповів йому я. Глибокі борозни на обличчі дядька розсунулись у приємну посмішку.

“Я давно чекаю на когось із Києва, але до нас у Кагарлик кияни доїжджають нечасто, бо дорога важка й неприємна. А за якою ви тут справою?” — спитав він. — “Мій друг подорожує, а я розшукую мою дружину, звати її Оленою”. Дядько сапнувся. “То ця Олена вже п’ятий рік живе у мене. Вона розшукує свого чоловіка Олександра. А вас як звати?” — “Мені важко відповісти на це питання, я хворів і ще не повністю видужав. Чи не дозволите завітати до вас і поговорити з Оленою?” Дядько сказав, що його звати Павлом і показав нам, як проїхати до його хати.

Олена доїла корову у хліві Павла. Це була жінка років п’ятдесяти, я не одразу впізнав у ній свою дружину. Олена підійшла до нас, аби краще роздивитися моє обличчя. “Ні, ти не мій Сашко, — сказала вона. — Дуже схожий на нього, але не він”. — “Олено, це я! Я впізнав тебе одразу! Чому ти не впізнаєш мене?” — “Я можу помилятися, стільки років пройшло, я весь час шукала Сашка”. Вона трохи помовчала, ніби вагаючись, чи варто казати наступні слова. “Я згодна з тим, що ти Сашко. На це не важко погодитись. І нічого цьому не заважає, окрім моєї слабкої пам’яті”.