Олег Шинкаренко - Кагарлик

После обнаружение души, имеющей пристрастие к Диаволу, необходимо как следует прицелиться. Прицел очень важен, поскольку вернуть душу к Богу возможно только в одном случае — если дать как можно больше света ее темной, совращенной Диаволом стороне. А свет — он также есть и тепло. Как писал преподобный Серафим Саровский: “Итак, если мы ощутим в сердцах своих хлад, который от диавола, ибо диавол хладен, то призовем Господа, и Он пришед согреет наше сердце совершенною любовью не только к Нему, но и к ближнему. И от лица теплоты изгонится хлад доброненавистника”. Это лучшее определение моего удела — “изгоняющий хлад от лица теплоты”.

Обухів був на перший погляд абсолютно безлюдним містом. Ми їхали його пустими вулицями та дивувалися, що людей немає, а все виглядає так, ніби вони були тут лише хвилину тому і спеціально поховалися перед нашим приїздом. У багатьох вікнах мерехтіли свічки. Ми навіть постукали до одної оселі, бо нам здалося, що там точно є хазяїн: з труби піднімався сірий дим, хтось усередині хлопав дверима. На жаль, хата виявилася порожньою. Ми присіли на широку лаву та побачили на столі хліб і теплу картоплю у мисці. Якщо б хазяїн зайшов зараз до кімнати, він, мабуть, здивувався би, звідки ми взялися. Я взяв картоплину.

Крізь маленьке вікно хатинки Обухів виглядав буденно. Я чекав, коли вулицею проїде чийсь віз. “Може, всі подалися у Кагарлик?” — припустив Бірджир. — “Але не можна піти туди всім містом!” — заперечив я. — “Чому ж не можна? Це українське містечко, живе тут, може, пару сотень людей. Що їм ще робити?” — заперечив Бірджир. Нашу суперечку перервав хазяїн оселі, який несподівано зайшов у кімнату. “То їжте собі, не соромтеся, — сказав він, — бо захолоне картопля. А її нема кому їсти”. — “Як то нема?” — спитав я. — “Я не бачив, хто її готував, так хоч подивлюся, хто їстиме!”

Бірджир тільки-но відкрив рота, аби спитати хазяїна, що він має на увазі, як той зник. Це вже було занадто. Я ніколи не бачив, щоб люди зникали от просто так запросто. Такого просто не може бути! “Мені здалося, його ніби вимкнули”, — сказав Бірджир через деякий час. “Не його, а його зображення”, — виправив я. Тут Бірджир відкрив рота, але знов не встиг сказати ані слова. До хати зайшла жінка. Вона була у чоловічому кожусі та в’язаній червоній шапці, очі їй закривали темні окуляри. “О! — промовила вона обурено. — Знов нікого. Ото не щастить. А ви хто такі?”

“Ми туристи”, — відповів Бірджир. — “Я — не турист”, — заперечив я. — “І це все, що ви можете мені сказати?! — знов обурилася жінка та зняла окуляри. В неї були гарні, але якісь ніби не її очі. — Ну, кажіть щось швидше! Час спливає!” — “Ми їдемо у Кагарлик, а чому в Обухові немає людей?” — “Вони є, тільки...” Тут жінку теж вимкнули. Вірніше, її зображення. Тут явно було щось не те з часом. Якось він рухався незвично, але з певною закономірністю. Бірджир розламав картоплину та посипав середину сіллю. Тут знов з’явився хазяїн, якого ми вже бачили напочатку.

Він сів за стіл і мовчки дивився на нас, погладжуючи дерево стільниці перед собою. “Останнім часом мені щастить на це місце, — почав розповідати він. — Я вже втратив лік своїм появам тут. Точніше, я можу рахувати тільки до десяти. Якщо по другому колу загинати пальці, то швидко заплутуєшся”. Насправді він встиг промовити тільки “за-плуту...”, а кінець слова ми додали для себе самі. Може, він хотів сказати щось інше, але важко уявити собі інше слово, яке би починалося із “заплуту...”. “Таке враження, ніби вони обертаються з певним періодом”, — сказав Бірджир. У мене ж навпаки виникало враження нерегулярної пунктирної лінії.

О, Обухів! Ти постійно вражаєш нас своїми несподіваними принадами! Всі твої чотири напівзруйновані башти гордовито пручаються плину часу і в цьому гідні конкурувати з однією Пізанською, яка давно вже впала та лежить посеред міста безглуздою купою мармуру. Але хто їх побудував? Як звали цього таємничого девелопера, і що він хотів з ними робити? Тепер цього ніхто вже не пам’ятає, а вони стоять посеред міста, ніби обірване речення з чотирьох слів. Він щось хотів нам сказати, передати якусь важливу для нього думку. Сьогодні вона звучить так: “Не наближайтеся до нас, ми тримаємося на останніх цеглинах. Наступний порив вітру може стати останнім”.

Перша башта знаходилася на північній околиці міста на березі водоймища. З її вершини було видно залишки багатоповерхівок та величезний скелет супермаркету. Бірджир зробив тривимірну модель місцевості для свого блогу. Поки ми лізли на гору, міркували, навіщо побудували ці башти. “Всередині нема жодних приміщень — лише вузькі віконечка на різних рівнях. Вони схожі на бійниці, — сказав Бірджир, — можливо, башти були побудовані для захисту міста?” — “Будь-який нападник зруйнував би їх першими”, — не погодився я. — “То, може, нападник просто не зміг до них дістатися? — відповів він. — Місто підготувалося до оборони, але так і не дочекалося ворога”.