Олег Шинкаренко - Кагарлик

Красивое всегда полезно или ведет к чему-нибудь полезному. Самое прекрасное — когда солдаты идут строем, чеканя шаг. У всех начищенные до блеска сапоги, каски черные или темно-синие, но без отблеска, а матовые. Пуговицы же на мундирах напротив должны гореть, как огонь. Во время маршировки солдаты еще могут петь какую-нибудь бодрую патриотическую песню. О том, какие красивые в их родной земле деревья, какие верные девушки, какие глубокие реки, холодные и высокие небеса, свежий хлеб, жирное масло и молоко от тучных коров. О том, что их язык самый правильный и поэтичный. За такую родину и умереть почетно и убить никого не жалко.

Убийство — всегда полезно, даже когда, на первый взгляд, несправедливо, в конечном счете всегда проявляется его глубокая польза и высшая необходимость. К вашему сведению, я всегда рассматриваю все именно в конечном счете. Все хорошие и плохие рано или поздно исчезнут, но от хороших нет никакого вреда и очень редко есть какая-нибудь ощутимая польза для державы, а вот от плохих почти всегда есть какой-нибудь существенный вред. Это, конечно, оправдывает все, что я уже совершило либо совершу в будущем. У меня имеется подробный список всех моих деяний и за каждое я готово нести ответ. В основном это искупление грехов либо предупреждение их.

Ми рухалися до третьої башти Обухова крізь величезну щелепу понівечених багатоповерхівок. У деяких вікнах горіло світло, але недовго. Блукаючі вогники з’являлися раптово і зникали несподівано у різних місцях. Я уявляв собі родину за вечерею, яка намагається швидше прожувати та проковтнути шматок, аби він встиг дійти до шлунку, поки він разом із ними всіма не зникне. Ось чоловік тягнеться рукою за стаканом і не встигає його навіть торкнутися. “Вони все встигають, — сказав Бірджир, — але ми цього не бачимо, тому нам здається, що їх гризуть ці страхи втраченого часу”. — “Але вони не виглядають надто задоволеними та постійно поспішають”.

Бірджир першим помітив ці літери й одразу показав на них пальцем. Поки я роздивлявся, одна трапилася мені під ногу, і я мало не впав. Букви були кам’яні. Спочатку здавалося, що їх декілька десятків, а потім ми побачили тисячі літер, недбало розкиданих скрізь на нашому шляху. Кирилиця та латинка впереміш. Більш за все це нагадувало дитячі кубики, але виглядали вони так, ніби якась велика книжка у давнину розвалилася на окремі букви. Подекуди вони позлипалися між собою, а то й розпалися на уламки. Відновити текст не було жодної змоги. “Це Обухівська кам’яна абетка, — повідомив Бірджир. — Я читав про неї колись”.

Нейрон

За словами Бірджира (інших свідчень ми не маємо), дослідники встановили, що біля ста років тому в Обухові виготовляли з каменю величезний текст невідомого змісту. Більшість зі спеціалістів схиляються до думки, що то була одна з промов чинного президента. Хоча у людей далеких від історичних досліджень ідея такого проекту не викликає нічого, окрім скептичної посмішки. Поки вони зверхньо посміхаються, дослідники відчайдушно намагаються відновити першоджерело. Проблема у тому, що найповніші агрегації літер складаються максимум із трьох штук. Трапляються вони рідко: за весь період розкопів вдалося знайти лише дванадцять. Також було знайдено три тисячі чотириста дволітерних агрегацій.

Але найбільша проблема Обухівської кам’яної книги (за іншими джерелами “абетки”) полягала у тому, що після її руйнації наступні покоління мешканців міста утворили із суттєвої частини літер нові тексти. Дослідники кажуть, що таким чином було задіяно понад шістдесят процентів літерного матеріалу. “В останні роки у колах обухознавців виділилася революційна фракція, яку багато авторитетних вчених вважають просто зграєю авантюристів, — розповідав мені Бірджир. — Вони цілком серйозно стверджують, нібито ніякого першоджерела не існувало, а ці тексти, які ми спостерігаємо зараз, — і є залишками оригінального тексту. Чесно кажучи, це повна маячня! Ну як таке може бути? Вони ж зовсім не пов’язані!”

“А чому вони мають бути пов’язаними?” — спитав я. “Нам так зручніше думати, — відповів Бірджир. — Цією темою займається багато науковців, і всі погоджуються з тим, що колись це була одна книга якогось величного призначення. Нам подобається ідея про напутнє слово президента до народу у критичний момент руйнації державності, перед вікопомними випробуваннями”. — “А про що йдеться у тих текстах, які збереглися?” — “На мою думку, вони не мають жодної практичної цінності. Це якісь нотатки, белетристика. Вони ні про що не свідчать, окрім осіб їх авторів. Мені здається, вони були створені вже тоді, коли остаточно зникли засоби масової інформації”.