Олег Шинкаренко - Кагарлик

“Я навчався у школі Малишка. Ми часто співали “Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є...”. Мене це лякало. Хвиля б’є боляче, можливо, травмує, а каштани цвітуть, не звертаючи на це жодної уваги. Є в цьому щось холодне та жорстоке. Така вражаюча байдужість рослин і взагалі природи до катастрофи, яка спіткала людство. Я впевнений, що ці каштани безсоромно цвітуть навіть і зараз. І ця мелодія, схожа на погребний марш. Від неї на очі навертаються сльози. Я визирнув надвір. Там декілька самотніх дерев шкребли своїми гострими гілками холодне повітря. На багато кілометрів у длину — жодної людини. Мабуть, вони ховаються, коли я виглядаю”.

“Іноді у мене виникає відчуття, ніби я — напівзасохла рослина на підвіконні. Це самообман, з яким потрібно активно боротися. При перших ознаках цього дивного відчуття я вибігаю з квартири та починаю несамовито носитися сходами з четвертого по двадцять шостий поверх. Нижче спускатися небезпечно. Десь на третьому колі відчуття рослини змінюється на відчуття тварини. Білки у колесі або ж мавпи у клітці. Це покращення стану, безперечно, викликає біг. Якщо довго бігати, то починаєш усвідомлювати вражаючі речі. Наприклад, раніше я був впевнений — кожен бігун має кудись добігти, але тепер ясно, що це взагалі необов’язково. Скрізь — одне й те саме. Навіщо тоді?”

“А що сталося з ним?” — спитав я Бірджира. — “Його мумія зберігається у музеї в Копенгагені. Широкому загалу він більше відомий під іменем “Обухівський бігун”. Невідомо, чому саме він залишився всередині третьої башти, коли її покинули всі мешканці. Насправді, небезпека погромів була сильно перебільшена. Більшість заможних городян просто розійшлися по селах. Я гадаю, він так тримався за свою квартиру тому, що просто не мислив себе поза межами будинку. Деякі психологи називають це “Синдромом черепахи”, але в цьому терміні більше поезії, ніж суттєвого змісту. Жодна черепаха не здатна бігати всередині свого панцира, і навіть бігаючу черепаху уявити собі важко.”

Четверта обухівська башта була населена самотніми жінками. Вони проходили повз нас, ніби повз дві цеглини. Ми підслухали їх розмови. “Олено, для мене головне — не втрачати відчуття власної гідності. Я не хочу бути засобом, хочу бути метою”. — “А що ти зробила для цього?” — “Навіщо робити? Досить просто бути!” — “Ні, просто бути може будь-що, чим ми користуємося у побуті, наприклад, ця сокира. Для того, аби стати чиєюсь метою, ти маєш діяти активно. І твої дії мають викликати чиєсь захоплення. Тобто вони мають бути продуктивними в позитивному сенсі”. Я мало що зрозумів, можливо, тому, що вони не згадували чоловіків.

Ці жінки були самотніми лише з погляду чоловіків. Час вони проводили у складних та іноді безглуздих філософських розмовах. Складалося враження, що, окрім цих розмов, вони взагалі більше нічим не займаються. Саме тому було так важко повірити у те, що вони існують насправді. На мою думку, вони й не існували, але я бачив їх перед собою, і було дуже важко опиратися цьому наочному факту. “Марто, — сказала одна з них своїй подрузі, — коли це місто остаточно вмерло, я нарешті відчула себе вільною. Тепер мене переважно нічого не стримує. Тільки ці епізодичні фантоми його мешканців, що виникають спорадично, немов зубний біль”.

Коли я майже остаточно запевнив себе у тому, що вони не існують, то побачив, як двоє жінок копали город за баштою. Це була картопля. “Праця повертає нас до життя, Оксано, — говорила одна іншій. — Коли людина розмовляє, то її сутність перетворюється на слова. Якщо би вона раптом перестала існувати, то ці слова зберігали би її життя у пам’яті інших людей. Але якщо пам’ять втрачається, то все зникає остаточно. Коли ж ми мовчки копаємо картоплю, то сам факт її наявності у льосі доводить наше існування”. — “А якщо ми обміняємо її на м’ясо у Кагарлик?” — “Ні в якому разі!”

“Обмін — це перший крок до капіталістичного поневолення людини. Далі будуть гроші, банки, кредити, проценти. Жінка буде сприйматися лише як річ, товар на ринку цинічного чистогану. Твоє тіло стане вигідним об’єктом для капіталовкладень. Ти перетворишся на джерело відтворення засобів виробництва в репресивній суперструктурі буржуазної держави, зосередженій на експлуатації та витисканні останніх соків із трудового народу”.