Олег Шинкаренко: Кагарлик

“Мене звати Бірджир. Бірджир Хансен. Вам це потім знадобиться”, — сказав він мені. — “Навіщо?” — “Ми зустрінемося через деякий час. Розумієте, читачі збагачуються чужими спогадами за рахунок власних, а персонажі взагалі не мають власних спогадів, тому вони повинні їх поступово набувати”. — “Я нічого не розумію”. — “Добре, давайте це облишимо. Граєте на гармошці?” Це був геть заіржавілий Hohner. Я, плутаючися, видув декілька тактів з “Єлисейських полів”. — “Супер! Грайте на здоров’я! Коли граєш, багато чого згадується”. — “Я так почуваюся, ніби мене вдарили по голові”. — “Щось подібне й було, але вже давно. Тепер усе скінчилося”.

“А ви хто?” — “Я тут поки взагалі ні до чого, моя роль у цій справі поки що не розпочалася, але я маю вам допомогти зробити перший крок. Якщо, звісно, ви хочете...” — “Я хочу знайти Олену. Ви, мабуть, щось знаєте про неї?” — “На жаль, нічого. Але особливості цієї місцевості такі, що вона могла потрапити лише у Кагарлик”. Ми спустилися на перший поверх і зупинилися біля вікна. “Бачите, що робиться?” — сказав Бірджир. Хмари летіли, мов у пришвидшеній кінозйомці, дорогою миготіли якісь тіні, раптом на небо вистрибнув, ніби гарматне ядро, місяць, просвистів між зірок та миттєво зник за обрієм.

Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець. Він повільно розмахував крилами, ніби лінивий плавець у басейні. Одним оком горобець спостерігав за нами, не навмисно, а лише тому, що ми були у довгій черзі з мільйонів його щоденних спостережень, кожне з яких тривало долю секунди та одразу забувалося. Разом із цим горобцем зупинився весь світ. Дід, що їхав вулицею на бричці, запряженій конем, замахнувся на нього батогом і застиг у цій незручній позі. З його цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою.

“У вас іще десь півтори хвилини, — сказав Бірджир. — Не шукайте Олену, це даремна втрата часу. Не повертайтесь у Київ. Знайдіть собі добру рушницю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уникайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!”

Я відчинив двері та майже випав на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду, дув крижаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Поряд проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та з великою брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українського села. Удар батогу. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув туди і зарився під рядно у купу ганчір’я. “Чого це ти тут пригрівся?” — спитав дід. — “Так ви ж наче махнули!” — “То я сякнувся”. — “І що мені — сходити?” — “Та ні, лишайся”. Трясе.

Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. “Куди ми їдемо?” — спитав я його. — “Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?” Треба терміново щось придумувати. “Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?” — “А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм усім у нас треба?” Кінь раптом зупинився.

Оскільки, як каже Аристотель, “сумніватися в окремих випадках корисно”, го і я мав би засумніватися у тому, що лежу скоцюрблений на возі під купою лахміття, а дід вмовляє коня рушити далі та розповідає мені свій вчорашній сон: “Вертаюcь оце я з полювання, нічого не вполював, коли бачу — хату мою геть занесло снігом, ледве двері розкрив, а там усередині все чисто покрижаніло, і гість сидить у моїй старій шапці. Я до нього, бачу — в нього ще й кожух мій і люлька моя в зубах. Придивився уважніше — а то ж я і є. Сиджу мертвий, скам’янілий від холоду”.

Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних “окремих випадків”, то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю, чи не замінити ці три маловиразні речення чимось іншим? “Я зрозумів, — сказав мені дід, — що так виглядає мій кінець. Живу сам, баба давно померла, із сусідами я посварився. Як помру, то ніхто й не згадає. Люльку ту і шапку, й кожух я викинув. Але це не допоможе. Ти допоможеш. Ти ж будеш у мене жити? В нас краще, ніж у місті, бо правильно”. Я не міг заперечити, бо не пам’ятав, як неправильно. Взагалі не розумів його.