Олег Шинкаренко - Кагарлик

Я записую свої пісні та викладаю їх в інтернет, аби їх могли почути люди всього світу. В Ісландії один діджей наробив з них реміксів”.

“Війна тривала. Російський уряд наказав спалити Китай ядерними ракетами, але вже було надто пізно. Всі китайці перемістилися на територію Роси та розпорошились у її безкраїх нетрях. Дуже скоро звичайного росіянина неможливо було навіть відрізнити від, скажімо, мешканця провінції Аньхуі. Кажуть, у Москві вигадали спеціальні виїзні комісії, які робили генетичні проби, щоб відрізнити, китаєць людина чи ні, а потім прихованого китайця розстрілювали. Але дуже швидко ці комісії були підкуплені самими китайцями і почали визнавати китайцями звичайних росіян. Навіть було так, що у комісії ще на виїзді з Москви чистокровних росіян підміняли китайцями, і потім ці “псевдо-комісії” знищували росіян як китайців”.

“Уо уанцзі оаі” [1] “Я забув російську мову” (китайською) , — сказав якось президент Росії. Саме цією фразою закінчилася перша російсько-китайська ядерна війна. Мало хто знає, що під час неї китайці навіть не були належним чином озброєні. Більшість із них мали при собі тільки пару паличок для рису. Китайські вояки йшли у бій, промовляючи пошепки “Еруоси тоушіань” [2] “Росіяни, здавайтеся” (китайською) , і мало хто з їх ворогів навіть здогадувався, що саме вони бурмочуть собі російські міста, він думав собі: “А куди, власне, поділися люди?” А вони просто вимерли, мов мамонти”.

“Мій чоловік захищав російський світ від китайської навали, — сказала мені Олена. — Він мужньо тримався в крижаному повітрі тайги, горів у плазмі термоядерних вибухів, потерпав від радіоактивних опадів. Не його провина, що сьогодні він змушений працювати офіціантом у китайському ресторані, винні його командири. Але ваш чоловік — що робив він у той час, коли мій так страждав за Батьківщину? Я чула, що він просував десь там свої ліберально-гомосексуальні ідеї? Тобто, займався підривною діяльністю? Я гадаю, що наші чоловіки обов’язково посваряться, тому їм не варто зустрічатися. Найкраще б нам не зустрічатися більше взагалі. Так було би добре”.

“Це весь роман?” — спитав я Бірджира. — “Та ні, звичайно! Ти що! П’ятивимірний роман — це, як правило, нескінченний текстовий фрагмент. Тому для публікації обирається його сильно спрощена та скорочена комерційна версія. Зазвичай вона налічує близько двадцяти-двадцяти п’яти мільйонів сторінок і має якусь гучну назву, щоб краще продаватися. Цю в магазинах рекламують під заголовком “Російсько-китайська ядерна війна” або “俄罗斯和中国的核战争” Це вже як кому подобається. — “А чому ти згадав про цей роман?” — “Бо життя в Україні дуже схоже на нього за своєю структурою. Власне, це не мої слова, а одного літературознавця, але цілковито їм вірити не можна”.

“А чому ми не можемо їм довіряти?” — “Справа в тому, що жоден літературознавець не прочитав навіть спрощеного переказу анотації скороченої комерційної версії п’ятивимірного роману, тому він має про нього досить таки приблизне уявлення, але я хотів би нагадати ще один дуже важливий епізод. Там ішлося про пригоди барда Йосипа Кацнельсона в Україні. Він дійшов пішки від Біробіджана до Києва. Цьому було присвячено біля п’яти тисяч сторінок досить побіжного опису. Через таку швидкість деякі персонажі здаються промальованими схематично і втрачається багато цікавих подробиць. Але біля Києва в районі Ходосівки він зустрів двох добродіїв, що їхали собі на возі у Кагарлик”.

“Куди ви, хлопці, прямуєте і чи не можна до вас доєднатися? — спитав він їх трохи по-єврейському, бо так у нас тепер не говорять. А відповів йому носатий та патлатий мужчина, що звався Сашко Сагайдачний, та ще й довгу нечесану бороду він мав, тож він і каже: “Щоб не збрехати, прямуємо ми у Кагарлик. Я, бачте, розшукую дружину свою Олену, а вельмишановний пан Бірджир збирає українських пісень”. — “Оце-то сам Бог мене вам послав, бо я не лише знаю багацько ріжноманітних українських пісень, але й про Олену там декілька теж є!” Цей Кацнельсон, нехристь вража, мав на диво приємний голос”.

“Розчехлив він свій старенький цисяньцинь та за давнім кобзарським звичаєм затягнув тужливу “Думу про козака Сагайдачного”. І були там такі слова: