Олег Шинкаренко - Кагарлик

Василь жив у похилому сарайчику разом із дружиною та двома діточками. Всі вони вийшли зустрічати нашу компанію, обтяжені різними ношами: дружина тягла на собі мішок трохи менший ніж у чоловіка, а двоє хлопчиків років пяти кожен несли по цеглині. Видно було, що вони не дуже раділи гостям, бо заради них довелося вставати та надриватися з цими вантажами. Через них мешканці Ходосівки дуже облінилися. Аж поки ми поїхали, ніхто з них так і не пішов забирати борошно. “В мене немає цієї книги, вона у діда Тараса, ми зараз туди підемо всі разом”, — сказав Василь. Усе було схоже на уповільнене кіно.

Дід Тарас жив на іншому кінці села, і ми би доїхали туди за п’ять хвилин, але Василь із родиною пленталися, мов напівмертві. Вони трималися за свої мішки, ніби приросли до них. “Варто називати речі своїми іменами, — пояснював нам Василь терпляче, ніби телепням. — Якщо це збоченець, треба називати його збоченцем, а не якось там ще, а якщо людина звеличує свій дух щоденним наполегливим подвигом, то треба брати приклад із її героїзму. Жоден збоченець ніколи не зможе осягнути величі духу людей, здатних на подвиг. А починати треба з малого. Спочатку ти маєш досягти того, аби кожен твій крок був подвигом”.

Дід Тарас досяг у духовному звершенні ідеальної рівноваги. Шляхом довгих експериментів він підібрав саме таку вагу мішка, яка не дозволяла йому зрушити з місця. Варто було прибрати тільки один маленький камінчик, і можна було сяк-так рухатися та нарешті хоча б зайти до хати. Але святий духоборець не здавався: хтозна-скільки він мокнув під дощем, мерзнув від холоду та прів під палючим сонцем. Тарас знав, що його дух переможе вагу, і він піде, але тільки до наступного камінчика, який знову зупинить його рух. “Це свята людина, мало людей на світі достойні навіть цілувати його ноги.” — сказав Василь.

“Якось мені пощастило подати йому камінчик, — розповідав Василь далі. — Я побачив, як він тягнеться, тужиться з останніх сил, щоб дотягнутися до нього, а лишилося якихось півкроку. Тоді я не витримав і подав йому той камінчик. Треба було в той момент вам бачити його пойняті глибоким сумом очі! Він подивився на мене довго-довго, а потім розмахнувся та відкинув той камінчик подалі й сказав: “Я маю дійти сам”. І він дійшов до нього, щоправда не одразу — минуло десь два тижні, але він зробив це сам. І ще цікаво, що він іде не до хати, а невідомо куди”.

“Але ж до хати було би краще, куди він з таким мішком зібрався?” — здивувався Бірджир. — “Ет! — обурився Василь, — з вашими мізками тільки гроші рахувати! Ви не розумієте, що людина, яка досягла справжніх вершин духу, і діє духовно, і думає духовним розумом. Духовність веде її до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи!” При цих словах ми побачили діда Тараса. Він стояв посеред дороги і нагадував швидше кам’яну брилу, аніж людину. Час, відколи він не мився і не міняв одяг, можна було визначити за бородою та волоссям, що вже сягло самої землі. Це свята людина!

Дід Тарас дивився на нас спідлоба, і глибока мудрість прозирала з його очей. Важко було сказати, у чому вона полягала, і сам він пояснити не міг, бо давно онімів. Але справжня мудрість не потребує ніяких виправдань. “Тому, хто досяг величі духу, нема що сказати тим, хто її не досяг, і кожне його слово буде як промова для глухих, від якої їм немає жодної користі”, — сказав Василь. — “А як ви тоді розумієте, що він досяг її, за якими ознаками?” — поцікавився Бірджир. — “Це у відсталих народів треба розуміти, а у нас досить віри та почуття”, — відповів Василь.

Дід Тарас був ветераном першої російсько-китайської війни. В окопах під Хабаровськом він почав потрошку записувати у свою захалявну книжечку різні думки. “Що б я не вигадував, а воно вже десь було, — писав дід Тарас, тоді ще молодий хлопець років тридцяти, — тож я не можу придумати ніяких речей та звичаїв, що десь би не побутували, а подекуди — навіть не вважалися би священними. У нас у селі корова — це звичайна тварина, а в Індії, кажуть, вона свята, ніхто не має права її ані вбити, ані хоч якось скривдити. Отже, святість виникає з внутрішньої необхідності. Товариш Мордвінов наказує стріляти!”

“Зранку вся земля трусилася від ядерних вибухів десь за обрієм. Ракетно-ядерні сили зовсім спантеличені: ніхто не може зрозуміти, куди завдавати ударів, бо китайці рівномірно розподілилася по величезній території. Кажуть, розвідка марно шукає їх армію у тайзі. І особливо важко відрізнити китайця від місцевого мешканця. Минулого тижня був відданий наказ стріляти навмання. Ми піднімаємося в атаку й ідемо мовчки та повільно, роздивляючися навсібіч. Товариш Мордвінов наказав економити патрони, тож ми стріляємо один раз на кожні сто кроків. Але чутки ходять погані: подейкують, ніби ми оточені, й китайська армія захопила все аж до самого Новосибірську. Іноді мені здається, що товариш Мордвінов теж китаєць”.