Олег Шинкаренко - Кагарлик

“Що робити людині, коли в неї на душі камінь? Ясно, що його треба позбутися. Але ж він не впаде просто так на землю, бо він перебуває всередині самої людини. Тому він випаде з душі просто у тіло. Камінь у тілі носити легше, ніж у душі, але кожен має бути до того добре підготованим, тому краще йому носити камінь зовні. Зовнішній камінь укріплює тіло та готує його до падіння каменю з душі. А камінь на душі є в кожного, бо це наш непозбутний гріх. Кожна людина має набрати каміння цілий мішок та носити його на собі, доки не позбудеться гріхів”.

“Духовність веде до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи, тому єдиний до них шлях — стати людиною надзвичайною. Для початку і першого кроку на цьому шляху треба взяти міцний мішок, а краще — два, вкласти їх один у другий. Потім наповнити цей мішок камінням так, щоб ледве можна було зрушити його з місця. У боротьбі людини з мішком почне проявлятися духовність і розуміння вищих сутностей, недосяжних для інших. Товариш Мордвінов сказав, що вчора ворог влаштував викид якихось отруйних газів. Кажуть, вони призводять до змін у свідомості. Чи змінилася моя свідомість? Як про це довідатись?”

Бірджир поклав морфон на зошит діда Тараса та запустив копіювання. “А що це ти робиш?” — спитав я його. — “Копіюю для колекції. Це морфон — такий пристрій, що створює копії різних предметів”. Це була несподівана новина. “А можна ним копіювати людей?” — “У якому сенсі? Ну, можна, мабуть, але це все одно, як швиденько перемалювати олівцем Мону Лізу: нічого хорошого не вийде. А що — ви копіюєте ним людей?” Я дістав з кишені морфони Михайла Калашникова та Сергія. Вони якраз щось торохтіли один одному, як завжди. Морфони вічно щось там собі теревенять, тільки їх ніхто не слухає. Бірджир усміхнувся.

“Насправді товариша Мордвінова звали Шиндяй Куман. Він похмуро дивився у бінокль на лінію фронту та мурмотів: “Мєзєвок монь тяса аф кірдьсамань” [3] “Мене ніщо тут не втримає” (мокшанською) . Поступово в його мові з’являлося все більше мокшанських слів, і ми, солдати, перестали розуміти його накази зовсім. “Мон аф муворуван, — казав він, — Мінь аф муворуфтама” [4] “Я не винний, ми не винні” (мокшанською) . Ми не розуміли цих слів, але запам’ятали, бо він повторював їх щодня багато разів. Він хотів потрапити під китайські кулі і навіть подовгу висовувався з окопу, але вони стріляли так рідко, що ми зберігали ці кулі, мов сувеніри”.

“Син Шиндяя Вєдяєнь Коломас сидів у московській в’язниці. Він був бойовиком терористичної організації “Шумбрат, Мордовія!” і боровся за звільнення своєї країни від російських окупантів. Але сили були нерівними. Коломаса заарештували, коли він перевозив вибухівку для знищення президента Росії. Батько був проти цієї ідеї: “Ви можете вбивати простих чиновників, і вони відмовляться працювати у нас, — казав він сину, — але вбивство президента надто складно здійснити”. Коломас не послухався батька, і скінчилося все погано: Шиндяй потрапив під федеральний закон про заручників. Він мав піти на війну з Китаєм, аби врятувати життя своєму сину. Шиндяй не хотів вбивати китайців, вони його теж”.

У захалявній книжечці діда Тараса було понад триста сторінок, списаних дрібним, майже нерозбірливим почерком. Букви, що нагадували хворобливо покручені закарлючки, складалися в історії життя десятків людей, які самі складали маловідому історію марних амбіцій та ганебних поразок. “Ти задоволений?” — спитав я Бірджира. — “Та як тобі сказати... — задумався він. — Насправді цей зошит — лише незграбна копія уривку з роману “Російсько-китайська ядерна війна”. Мабуть, дід Тарас десь чув його і вирішив переказати. Але саме це мені й цікаво — ця його незграбність, ці дурнуваті помилки, певні фрагменти роздмухуються в уяві автора, а інші взагалі з неї зникають”.

Бірджир вважав спогади діда Тараса апокрифом. “Це такий собі неканонічний текст, — казав він. — Але його особливість у тому, що він створений у суспільстві, яке не має жодного уявлення про його джерело. Ви просто не усвідомлюєте, про що тут ідеться, і певні частини цього тексту справляють на вас дивовижне враження. Ну, хто б міг подумати, що модна забавка програміста та письменника призведе до створення нової релігії? Якби ці двоє побачили діда Тараса, то вони були би дуже здивовані. А здивування в наші часи — річ настільки рідкісна, що цінується дуже високо. Це сьогодні — найтвердіша валюта”, — сказав Бірджир.