Віталій Карпенко: Три президенти, яких я знав особисто

Судячи з публікацій за авторством Леоніда Даниловича, найпліднішою у цьому плані була його друга каденція. З 2000 по 2004 рік побачило світ аж чотири книги, на обкладинках яких стояло його прізвище: «Вірю в український народ», «Про найголовніше», «Україна — не Росія» (до речі, видана в Москві) та «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні».

До позитиву слід віднести те, що завдяки рішучості президента Верховна Рада України 1996 року під його тиском і погрозою проведення референдуму та розпуску парламенту за одну ніч прийняла Конституцію. Таку заповзятість і послідовність у досягненні задуманого президент виявляв не раз. Наприклад, на парламентських виборах 2002 року його блок «За єдину Україну» фактично зазнав поразки, набравши лише 11,8 % голосів. Проте різними способами Кучмі вдалося утворити в парламенті лояльну до нього більшість.

Слід також віддати належне твердості Кучми під час «майданної революції», коли він відкинув поради деяких гарячих голів про застосування силового варіанту: конфлікт, викликаний масовими порушеннями під час четвертих президентських перегонів, був розв’язаний мирно прийняттям політичного рішення про проведення третього туру голосування.

Та хоч там що, але Кучма — єдиний президент за 19 років незалежної України, якому вдалося бути на цій найвищій посаді двічі. Його попередникові, як і наступникові, добитися цього не вдалося: їхні спроби не увінчалися успіхом. Леонід Данилович мужньо пережив дошкульний рух опозиції під рішучим лозунгом «Україна без Кучми». Не пам’ятаю дослівно, але він відповів на це приблизно такою фразою: якою є Україна з Кучмою знаємо, хотів би побачити Україну без Кучми.

Що ж, Леонід Данилович має змогу спостерігати Україну без Кучми ось уже шостий рік. Недалеко вона просунулася у своєму економічному й політичному розвитку від України з Кучмою. Проте остаточно розставить акценти і дасть оцінку історія.

01.09.2010