Віталій Карпенко - Три президенти, яких я знав особисто

— Вам видніше…

На цьому розмова закінчилась, до жодного результату вона також не привела.

Вже після суду ця тема спливла знову під час третьої зустрічі з президентом. Ця зустріч далася складніше, ніж дві попередні. Ніяк не вдавалося узгодити її з його помічниками, аж поки не переговорив особисто з Леонідом Даниловичем телефоном. Тоді нарешті був призначений час.

Уперше охорона при вході в приміщення запропонувала мені залишити диктофон. Я відмовився:

— Як же я братиму інтерв’ю без техніки?

Попросили зачекати і стали з’ясовувати телефоном. І ось результат:

— Диктофон все-таки доведеться залишити.

Я збагнув, що цим мені дають зрозуміти: зеленого світла на шляху до президента вже не буде. У приймальні я висловив невдоволення, що в журналіста відібрали диктофон. Черговий посміхнувся:

– Іншим разом, оскільки цього разу про інтерв’ю не домовлялися.

У кабінеті Кучми перше після привітання, про що я сказав, це про те, що у мене відібрали диктофон.

Кучма напередодні зустрічався з принцом Уельським і був досить-таки несвіжий.

— Може, воно й краще, — відповів президент. — У мене поганий настрій для інтерв’ю.

— Тоді, щоб поправити настрій, дозвольте вам вручити ось це, — і поклав на столик кілька останніх книг нашої серії «Бібліотечка «Вечірнього Києва». Він з робленим інтересом повертів у руках «Феномен України» Олексія Братка-Кутинського та «Лікувальну магію українців» Євгена Товстухи. А коли я підсунув йому «Суд і осуд» зі словами: «Це про Шмарова» — він гидливо відсунув книгу мізинцем:

— Навіщо це, адже Шмарова вже немає…

— Але справа його живе…

Розмова зайшла про актуальні поточні справи, зокрема я висловив думку, що передчасно було оголошувати, що він знову боротиметься за президентське крісло, адже до початку виборів ще понад два роки. Президент на моє зауваження пояснив, що він не думав, що його слова так роздують; що зовсім не це мав на увазі, даючи інтерв’ю телеканалу «Гравіс». І додав:

— А може, це на краще. Хай все сміття спливає…

Майже китайська мудрість: дати бур’янам прорости…

Наприкінці я знову завів про суди. Назвав, скільки їх у нас водночас — на суму понад 1,5 млн. в доларовому еквіваленті, зупинився на численних процесуальних порушеннях і прямим текстом сказав:

— Все це дозволяє припустити, що всі судові процеси проти «Вечірки» скоординовані певними силами.

На це президент відповів:

— Цілком імовірно…

Я завівся і знову повернувся до теми Шмарова:

— Ось такий парадокс: те, що підтвердили ви у своїх виступах на колегіях Генеральної прокуратури та Міністерства оборони, нас зобов’язано спростувати. Тепер наша скарга у Генпрокуратурі, і якщо не буде внесено протест на судове рішення, ми змушені будемо звертатися до правових органів Європейського союзу.

Кучма пропустив цю мою погрозу повз вуха, але сказав:

— Я тоді запропонував Шмарову припинити суд, та він не погодився. І я змушений був його звільнити…

Це було друге визнання на найвищому державному рівні того факту, що Шмаров змушений був залишити міністерський пост не з власної волі. А через оприлюднення в нашій газеті викривальних матеріалів та стенограм судових засідань. Уперше я дізнався про це від тодішнього глави уряду Павла Лазаренка. Коли зайшов у його кабінет, щоб узяти інтерв’ю, і відрекомендувався як редактор «Вечірки», він сказав мені буквально таке:

— Та хто ж не знає «Вечірнього Києва»? Саме ваші публікації допомогли нам позбутися Шмарова.

То була моя остання зустріч з Леонідом Даниловичем Кучмою віч-на-віч. Не знаю, з чиєї ініціативи, але більше мене до нього не допускали і телефоном не з’єднували.

Правління Леоніда Кучми впродовж двох каденцій не було спокійним. Касетний скандал, спроба втретє — на порушення Конституції — балотуватися на пост президента, брак радикальних реформ, запровадження негласної цензури, внесення його імені до списку ворогів преси, подальший розгул корупції і злочинності, громадський рух «Україна без Кучми» — все це не додавало йому авторитету.

Як і Кравчук, Кучма запам’ятався двома фразами, які стали поширеними. Перша: у його бутність прем’єром він сказав з парламентської трибуни: «Скажіть, що будувати, і я буду будувати». Цим він розписався в тому, що не має чіткої програми державотворення. І друга, виголошена у ранзі президента: «Українська ідея у нас не спрацювала, як у Прибалтиці». Це свідчило про його національну аморфність, що відбилося і на політиці, яку він проводив.