Віталій Карпенко: Три президенти, яких я знав особисто

Віталій Карпенко, Заслужений журналіст України, головний редактор популярної газети «Вечірній Київ» в 1985–2000 роках, яка ще за рік до відновлення Незалежності України стала незалежним часописом, а нині професор, завідувач кафедри журналістики університету «Україна» до свого сімдесятиріччя (3 березня 2011 р.) готує до видання спогади про своє непросте, часом драматичне життя.

Пропонуємо три есеї з майбутньої книги, присвячені першим трьом президентам Незалежної України, з яким йому доводилося спілкуватися. Звичайно, це не політичні портрети, а суб’єктивні враження та роздуми. Певно, цим і цікаві.

ТОЙ, ЩО МІЖ КРАПЛЯМИ ДОЩУ СУХИМ ПРОЙДЕ

Леонід Кравчука увійшов в історію України як перший всенародно обраний президент держави. Це справді колоритна, суперечлива та контрастна особистість. За радянських часів він зробив карколомну компартійну кар’єру. Від скромного консультанта-методиста Будинку політосвіти Чернівецького обкому КПУ до лектора, помічника секретаря, завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. Пройшовши численні проміжні сходинки в апаратах обласного та центрального партійних комітетів, він доріс до другого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України.

Він був провідним ідеологом у центральному апараті партії. Саме йому, переляканий наростанням національно-визвольних настроїв у суспільстві, Володимир Щербицький та очолюване ним політбюро доручили боротися з Народним рухом України за перебудову, побачивши в цьому рухові альтернативну компартії силу, здатну стати її могильником.

Наділений неабияким розумом, Леонід Кравчук мав ще й добрий політичний нюх, що допомагав йому орієнтуватися у найгостріших реаліях суспільних збурень і приймати нестандартні, настільки ж сміливі, наскільки й парадоксальні як на той час рішення. Так, 1989 року найактивніший борець з Рухом наполягав на ухваленні постанови про заборону. Проте зазнав невдачі, оскільки гору взяла обережність очолюваного Щербицьким політбюро, якого і без того Кремль уважав консерватором, що не сприймав ідеї перестройки. А вже через два роки, ставши президентом країни, Леонід Макарович шукав контактів з рухівцями і навіть був готовий залучити їх до влади. З цього також нічого не вийшло: ті відмовилися співпрацювати з недавнім ворогом.

Або інший приклад: хіба міг хто допустити думку, що саме під головуванням вчорашнього другого секретаря і члена політбюро ЦК КПУ Президія Верховної Ради ухвалить постанову про заборону комуністичної партії. У цьому суть парадоксу: людина, яка визначала і формувала ідеологію компартії, що зводилася до того, що Україна не мислилась самостійною державою і майбутнє якої бачилося тільки в Союзі, — ця людина стає мало не прапором боротьби за Україну незалежну.

Ця його властивість — передбачати хід подій і своєчасно враховувати їх — була помічена в народі, який і дав йому за неї дотепне прізвисько Хитрий Лис.

Саме ця його природна спритність, уміння знаходити вихід із найскладніших ситуацій у народі влучно охарактеризована як уміння під дощем між краплями сухим пройти. Він був обережний і обтічний під час створення 19 серпня 1991 року так званого ГКЧП: не підтримав тихого державного перевороту, так само, як і не виступив відразу та рішуче проти нього.

Висуваючись кандидатом у президенти України, Кравчук небезпідставно розраховував на перемогу.

По-перше, у суспільній свідомості була живуча компартійна інерція, тобто рудименти радянської психології, коли армія пропагандистів постійно втокмачувала в голови людей стереотип, що КПРС — єдина керівна сила, яка тільки те й робить, що дбає про добробут народу. Сюди варто також додати послідовне шельмування впродовж багатьох десятиліть в усіх засобах масової інформації та усній пропаганді націоналістів як зрадників і ворогів народу, а також традиційну боязнь українського загалу тих, хто побував у тюрмі, і вже не так важливо, за що і чи справедливо вони були засуджені. А саме вони, національно налаштовані демократи, за компартійною лексикою «буржуазні націоналісти», йому протистояли, включившись у перегони цілою вервечкою. Цим і розпорошили голоси національно свідомого загалу.

По-друге, незважаючи на проголошення Незалежності при владі у керівній вертикалі залишалися компартійні кадри, які на місцях могли вплинути на результати голосування.