Віталій Карпенко - Три президенти, яких я знав особисто

—…щоб був конкретний вiдповiдальний за peaлізацію державної програми…

Кучма: — У сьогоднiшнiй ситуацiї ми повинні вирішувати питання так: централізовано ... (нерозбiрливо)…Як і в паперовій npoмисловості, так i тут…

( Примітка.Після зycтрічі була підписана постанова Кабміну, в якій передбачено, що кошти для peaлізації державної програми книговидання концентруватимуться в Miнпpecінформі, на яке й покладено вiдповiдальнiсть за здiйснення цієї програми).

— І останнє. Леоніде Даниловичу. Я думаю, Конгрес української iнтелiгенції буде створений, буде працювати. Ми хотіли б працювати разом з вами, у контакті. Можливо, у принципових питаннях і радитися, як робити краще. Брати важливі державні питання. Тут потрібна буде i ваша допомога, i наша допомога вам, щоб проводити вaшi iдeї реформування в життя. Вважаю, було б доцільно навіть передбачити державну підтримку Конгресу як наймасовішої громадської органiзацiї iнтелiгенції…

Дякую за увагу.

Я таки скористався вимушеним запрошенням президента і потелефонував через «вертушку» (АТС-10). Відгукнувся черговий по приймальні, я відрекомендувався і запитав, чи можна перемовитися словом з Леонідом Даниловичем.

— Зараз — ні: у нього люди, — черговий, очевидно, був попереджений про можливий мій дзвінок, бо був підкреслено привітливий і доброзичливий. — Будьте на місці, коли звільниться, я спробую вас з’єднати.

Справді, з’єднав, і президент погодився на зустріч. Я прийшов хвилин на десять раніше, у приймальні мене уже чекав його прес-секретар Марков. У призначений час він зайшов до кабінету, а коли вийшов, то запросив і мене. У дверях Марков запитав мене:

— Мені можна бути присутнім?

— У мене ніяких секретів: лише кілька запитань до президента.

Марков аж спіткнувся:

— Але ж про інтерв’ю не було домовленості…

Я був уже на порозі та встиг кинути через плече:

— Нічого, по ходу домовимося.

Президент вийшов з-за столу на середину кабінету, подав руку:

— Я вас вітаю.

— Доброго дня, Леоніде Макаровичу, — коли сказав, тільки тоді помітив, що назвав Кучму по батькові Макаровичем. Він спокійно поправив:

— Я — Леонід Данилович.

— Перепрошую, — вибачився я і пояснив свій промах: — У цьому кабінеті, певно, не я перший обмовився.

Як нічого не бувало, Кучма запросив мене за журнальний столик біля дивана під стіною, що напроти вікон (того дивана, під яким нібито було встановлено диктофон майора Мельниченка). Розмова велася про актуальні проблеми тодішнього життя. Наприкінці я попросив:

— У мене кілька запитань до вас від газети. Можна? — і витягнув диктофон.

— Але ж про інтерв’ю не йшлося.

— Я все ж таки редактор і журналіст — ну, хіба можу не скористатися нагодою нашої зустрічі?

— Гаразд, хай буде так.

Марков також вийняв диктофон і до мене:

— Можна я також запишу?

— Та будь ласка.

Я не встиг, звичайно, задати всі запитання, але основні вдалося. Вийшов від президента з приємним відчуттям, що з ним можна порозумітися і що його легко можна переконати. Тільки згодом зрозумів, що то було помилкове враження, конкретних результатів так і не дочекався. Про цю його рису чітко висловився Дмитро Табачник після того, як потрапив в неласку: «Леонід Данилович залишається з думкою того, хто останнім від нього виходить». Напевне, я не був останнім…

Згодом вдалося зустрітися з президентом віч-на-віч удруге. Того літа саме у розпалі був суд за позовом міністра оборони Шмарова до «Вечірки» на захист честі й гідності.

Коли сіли за столик, я повідомив про свою поїздку в Америку, з якої щойно повернувся, і запитав:

— Знаєте, яке найтиповіше запитання було на зустрічах з українськими громадами у різних містах? Чи є Кучма українським президентом?

Леонід Данилович звів запитально брову.

— Я відповів: якщо дати Кучмі українське оточення, то він буде цілком українським президентом.

Леонід Данилович промовчав, ніяк не відреагувавши.

Мені вдалося взяти інтерв’ю, після чого я знову завів мову про перебіг судового процесу зі Шмаровим.

— Не думаю, що цей процес на користь справі…— наприкінці висловив свою думку.

— Ну, то пора його кінчати, — підтримав президент.

— Але ж не ми починали, не нам і кінчати.

— А Шмаров казав, що пропонував вам мирову, але ви відмовилися…

— Цього не було. Він надіслав нам свої претензії, ми їх оприлюднили, запрошуючи до дискусії…

— То що, мені кулаком по столу стукнути: «Кінчайте»?!