Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

*Цей матеріал було опубліковано в ч. 1–2, 1996, журналу «Універсум».

За сприятливих умов національні меншини можуть відіграти шляхетну роль у справі єднання народів, їх взаєморозуміння і взаємозбагачення культур. Людська природа, одначе, така, що люди частіше б’ються, аніж дружать.

Кінець XX століття відзначений численними етнічними конфліктами у всьому світі, включаючи територію колишнього СРСР. Природа цих конфліктів різноманітна. Іноді це боротьба за право мати свою національну державу (баски, курди, чеченці та ін.). Однак частіше етнічні конфлікти виникають, коли нацменшина в якійсь країні (ірландці в Ольстері, серби в Хорватії, вірмени в Нагірному Карабасі тощо) вже мають у сусідстві свою «материнську» державу, тобто таке національно-адміністративне утворення, де даний етнос становить правлячу більшість. З цілком зрозумілих причин люди можуть захотіти «жити у себе вдома», «в своїй державі», а в «материнської» держави може виникнути спокуса використати проти інших країн своїх співплемінників як «етнічну зброю». Наслідки таких дій можуть бути щонайважчими. Класичний приклад тому — гітлерівська Німеччина. Як відомо, одним з головних пріоритетів нацистської зовнішньої політики було прагнення об’єднати всіх «фольксдойчів», що проживали у «бліжнєм зарубєж’є» (етнічних німців або тих, кого нацисти вважали німцями без уповноваження їх на це: австрійців, ельзасців та ін.) в одній державі («айн райх, айн фольк, айн фюрер», тобто «одна імперія, один народ, один вождь»). Проводилась така політика, зрозуміло, під гаслом «захисту наших від гноблення».

Чи були підстави для таких тверджень? Де так, де ні. У Югославії (особливо в Словенії, немовби в помсту за те, що в сусідній Австрії словенці не мали жодних прав) і в традиційно шовіністичній Польщі німці справді стикалися з різного роду утисками і причіпками на кшталт тих, яких зазнають сьогодні росіяни в країнах Балтії. І Друга світова війна почалась (з нападу Німеччини на Польщу) саме під приводом захисту польських німців. Власне, приводом до війни був заклик «бити гансів», зачитаний польською мовою з радіостанції прикордонного міста Ґляйвіц (провокація, організована гітлерівською службою безпеки).

В інших країнах — як, наприклад, у Чехословаччині, яка колись була складовою частиною імперії Габсбургів, — ставлення до німецької меншини можна було назвати зразково-показовим. Німці мали свої школи і вищі навчальні заклади, свою пресу, національне представництво в парламенті і навіть окремі німецькі лікарні. Власне кажучи, чехи і словаки були у власній країні до певної міри людьми другого сорту, а першим сортом були якраз німці: будь-який «фольксдойч» від Праги до найменшого села міг жити, не знаючи жодного чеського слова, і вважав за норму звернутися до будь-якого чеського чиновника, торгівця і т. п. по-німецьки і вимагати відповіді німецькою — аналогічно тому, як поводили і сьогодні поводять себе росіяни в республіках колишнього СССР.

Одначе саме Чехословаччина першою відчула на собі важку лапу Гітлера. Як вказує дослідник, Гітлер використав німецьку п’яту колону в Чехословаччині та інших країнах «як знаряддя, безперервно, починаючи з 1933 року, застосовуючи його з неперевершеною майстерністю, диявольською винахідливістю і найвищою мірою презирства до укладених угод і загальноприйнятих правил пристойності» 2. На жаль, більшість «фольксдойчів» клюнули на гітлерівську приманку і поряд з «рейхсдойчами» (громадянами Німеччини) стали слухняними виконавцями нацистських планів.

Схожість подій півстолітньої давності з реальністю наших днів вражає. Замініть назви «Німеччина» і «Чехословаччина» словами «Росія» та «Україна», поставте замість «Судети» — «Крим», замість «Конрад Генлейн» — «Юрій Мєшков», і ви отримаєте майже точну копію того, що відбулося наприкінці 30-х років (аж до того, що Генлейн, як і Мєшков, був професійним фізкультурником).

Тому вивчення поведінки німецьких нацменшин у різних країнах може виявитись вельми корисним нині, коли внаслідок розпаду СССР значні етнічні групи (насамперед, зрозуміло, мільйони росіян) опинилися за межами своєї етнічної батьківщини. Від відповіді на питання, чи зможуть ці люди мирно вписатися у нові держави або ні, залежить надзвичайно багато: можливо, стабільність всього євразійського континенту.