Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

Є ще одна обставина, через яку росіяни в окраїнних республіках можуть почувати себе пригнобленими. В СССР росіяни, безумовно, були панівною нацією — на всій території. Ось що сім років тому писав з цього приводу А. Авторханов:

«Які ж кадри в національних республіках мають вирішальне слово — місцеві національні чи прислані сюди московські кадри? Відповідь дуже проста, і вона всім відома: за формою «урядують» місцеві кадри, а по суті правлять московські імперські кадри… У всіх союзних республіках… перші секретарі ЦК партій — люди корінної національності, а другі секретарі, які завідують кадрами республіки, — московські посланці. У всіх відділах ЦК, де шеф — націонал, його перший заступник москвич. У Верховній Раді республіки головою є націонал, а його перший заступник — з Москви, у всіх міністерствах, де москвич не є сам міністром, перший заступник знову ж таки посланець з Москви. Ось ці другі секретарі партії і перші заступники міністрів… і роблять політику і здійснюють владу в союзних національних республіках.

У національних республіках є посади, які взагалі не довіряються націоналам: начальники гарнізонів, командуючі військовими округами. В туркестанських республіках, як правило, не призначають туркестанців головами КГБ і командирами прикордонних загонів. Такої ж практики дотримуються на Кавказі, в Прибалтійських республіках і Молдавії» 8.

Тепер, ясна річ, картина інша. Хоча росіяни доволі широко представлені у вищій адміністрації більшості колишніх союзних республік, часто і Голова Ради міністрів (наприклад) нової держави є «націонал», і всі його заступники. Ніхто з місцевих не бачить в цьому нічого незвичайного — цілком так само, як росіян не дивує те, що в Росії прем’єрує росіянин Чорномирдін, і більшість (якщо не всі) його заступники також росіяни. Однак російський чиновник де-небудь в Узбекистані, якому раніше один лише факт володіння російською мовою надавав величезні переваги, тепер, позбувшись свого поста через незнання узбецької, може відчувати незадоволення. Інакше кажучи, під гнобленням нерідко розуміють ліквідацію панування.А це, погодьтеся, різні речі.

Сюди ж впритул долучається складне і болюче мовне питання. Не секрет, що більшість росіян, котрі проживали в «національних» республіках, у часи СССР не знали і, головне, не хотіли знати мов тих народів, серед яких вони жили. Найнесміливіші спроби навчити їх цих мов (уроки національних мов у російських школах) впереваж агресивно відкидались. Я був свідком, як десь у 1990 році якийсь літній чоловік у «Гайд-парку» на Пушкінській площі (пам’ятаєте, існував у Москві такий куточок, де збирались охочі посперечатись на політичні теми?) грубо чванився тим, що прожив тридцять років в Естонії і не знає, як «по-їхньому» «дякую» або «добридень»:

— А на… оно мне нужно?! У нас на заводє всє русскіє, і у мєня друзья всє русскіє, я к естонцам в гості нє хажу!

Можу долучити й особисті спогади. Наприкінці 60-х років я навчався на російському відділенні філологічного факультету Херсонського педінституту. Зрозуміло, були в нас, філологів, заняття з української мови. І багато студентів, росіяни за національністю, вимагали звільнити їх від «непотрібної української мови». Добре пам’ятаю, як Наташа Б., студентка з нашої групи (її найулюбленішим заняттям було полювання за іноземними матросами в Херсонському порту), канючила:

— Ну па-ажа-луста… Атпусті-тє…

— Ви живете в Україні і повинні знати українську мову, — казала їй викладачка.

— Ну і что, что живу… — відповіла по-російськи Наташа, явно працюючи на публіку, тобто всміхаючись і одночасно поводячи плічками, шиєю та іншими частинами тіла. –

— А я ру-усская…

— Вас після інституту розподілять на три роки в село, де ви будете навчати українських дітей, — пояснювала викладачка, граючи вже жовнами на вилицях. — Вони погано розмовляють по-російськи. Як же ви зможете донести до них свою думку, якщо не будете знати їхньої рідної мови?

— Может, я нє пає-єду в сєло… А может, я вийду за-амуж…

Ніхто з росіян не дивується, що у США розмовляють по-англійськи, а у Франції по-французьки. Коли в часи «розвинутого соціалізму» якому-небудь москвичу чи ленінградцю випадало неймовірне щастя — місячне відрядження у ФРН, він за півроку чи навіть за рік до того починав посилено вивчати німецьку і навіть спав у навушниках і, засинаючи, повторював:

— Ді аутобан…

Однак, вирішивши переїхати назавждив Латвію, він упереваж не вважав за потрібне вивчити хоча б одне латиське слово. Йому вбили (і він сам собі навіяв), що Рига, Ташкент і Львів — це все «Росія», а в Росії, як відомо, розмовляють по-російськи.