Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

І невизнання своєї провини, брак каяття (хай не привселюдного, а хоч би перед самим собою) — все це найсерйозніші обставини, котрі впливають як на умонастрої росіян у близькому зарубіжжі, так і на ставлення до них з боку тих народів, серед яких вони живуть.

Сьогодні, либонь, немає жодного російського політика або громадського діяча, який би не говорив про «мілліони русскіх, отторгнутих от родіни» або про «расчленение по жівому». Проте нікому з ораторів не спадає на думку, що вони представляють народ (або щонайменше державу, якщо РФ оголосила себе правонаступницею Російської імперії та СССР), який тільки тим і займався, що «расчлєнял по живому» сусідні народи (українців, коли Москва і Варшава поділили між собою Україну за Андрусівським договором 1667 року, затим поляків, азербайджанців, румунів, німців у совєтський час…).

Тому скарги росіян де-небудь у Кишиневі, що їх «отторглі от родіни», сприймаються місцевим населенням щонайменше іронічно.

Невизнання своєї провини призводить до надто завищених вимог росіян до «тубільців». Якби «тубільці» застосували щодо росіян усі дії, котрі застосовували проти них (наприклад, депортували всіх росіян в телячих вагонах куди-небудь в Каракуми або перевели російські школи в Ташкенті на арабську графіку), то переконаний: росіянам, що називається, небо за макове зернятко здалось би. Але, наскільки мені відомо, помсти за принципом «око за око, зуб за зуб» не відбувається (за рідкісними, можливо, винятками). Однак шляхетність «тубільців» рідко оцінюється належним чином. Московські газети вщерть набиті прикладами «гноблення» росіян, які у представників «титульних» націй у державах, про які йде мова, можуть викликати лише гірку усмішку або навіть гнів.

Так, А. Мілкус з Одеси обурюється тим, що міська проводова радіомережа, посилаючись на відсутність коштів, припинила трансляцію «Маяка» — на приймач слухати можна, а на кухонний гучномовець — вже ні 5. Це пише людина з міста, де свого часу градоначальник адмірал Зельоний забороняв виконання на концерті народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», вимагаючи, аби артисти співали «Ах, не хаді, Грішка, да і на пікнік». Інший «рускоязичний» літератор з Дніпропетровська скаржиться, що в Україні виходить лише один товстий літературний журнал російською мовою 6. (Росія досі не має жодної української школи на 5 млн. українців, жодного журналу або газети, жодної хвилини на радіо або телебаченні — проти 5283 російських шкіл в Україні, 18 російських театрів, «Останкіно», РТВ тощо). Катерина Дєєва з «Московского комсомольца» обурюється, що росіяни в Прибалтиці «фактічєскі лішени Російского тєлєвідєнія (очевидно, канал «Россия» — В. К.), которое переведено на дєцимєтррвиє волни» 7. Але чому ж — «лішени»? Останні років десять практично всі вітчизняні телевізори випускаються з дециметровими селекторами каналів. І взагалі зараз весь світ переходить на ДМХ.

Таких скарг з московських газет і журналів можна було б навести сотні й тисячі. Всі вони приблизно вкладаються у формулювання: « Аткройтє нам в Курган-Тюбе русскую опєру, а коль нє аткроєтє— ето уже угнєтєніє! »

Згадане питання впритул пов’язане з фінансуванням. І у зв’язку з цим у мене є одна пропозиція. Як відомо, сьогодні багато колишніх совєтських республік заборгували Росії за енергоносії. Україна, наприклад, заборгувала приблизно 2,5 млрд. доларів. За міждержавними вимірами це порівняно скромна сума (досить сказати, що сама Росія лише Чехії та Словаччині винна вдвічі більше, а загалом західним країнам — понад 130 млрд. доларів). Однак усі бачать, як «нервово» Москва реагує на цей український борг: постійний шантаж, політичний тиск, погрози «перекрить кранік» і здійснення цих погроз реально. (Таке «братерське» хапання за горло у важкий для України час українці, безумовно, надовго запам’ятають і запишуть у свої підручники історії). Але чому б уряду України не поставити перед Москвою питання про фінансування російської школи і культури в Україні і навпаки на паритетних засадах? Мільйони українців, що проживають в РФ, такі ж платники податків, як і росіяни в Україні. І якщо Москва не витрачає жодної копійки зі сплачуваних українцями, білорусами, казахами, вірменами податків на розвиток їхньої культури, на школи тощо, то, можливо, і Києву, Мінську, Алмати, Єревану варто почати економити кошти за рахунок російських шкіл, театрів, трансляцій московських телепередач? Або нехай всі ці суми вираховуються з боргу за енергоносії — чому це 600 тисяч вірмен, що проживають в Росії, повинні фінансувати виключно хор П’ятницького?