Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

Територіальна близькість до Німеччини.Чим ближче до Німеччини проживала дана група, тим більші можливості відкривались для встановлення з нею контакту і підтримання взаємних зв’язків. (Аналогічно тому, як Німеччина мала не надто багато можливостей впливати на «фольксдойчів» в Аргентині, навряд чи Москва зможе активно впливати на росіян у Туркменистані).

Ґеографічна зосередженість.Політична активність групи зростала, якщо вона проживала у суміжних районах, а в деяких з них становила більшість населення (65 % німців у Судетській області; 67 % росіян у Криму).

Ступінь економічного розвитку.В сучасному суспільстві політична діяльність найчастіше виникає серед міського, а не серед сільського населення. Чим менше у складі даної національної групи селян, що проживають розрізнено, тим скоріше розвивається у її середовищі політична діяльність. (У країнах «бліжнєго зарубєж’я» росіяни проживають майже виключно у великих містах, що є фактором, який сприяє їх політичній активності).

Соціальне становище.Якщо та чи інша група людей зазнавала соціально-економічних труднощів, її незадоволення могло вилитися у політичні форми. Задоволені своїм становищем люди не прагнуть до заколотів. Коли горбачовське керівництво довело свою країну до порожніх полиць у крамницях, населення Криму проголосувало за те, щоб залишитись у складі України, оскільки київські власті і Рух посилено втовкмачували, що незалежна Україна, «яку об’їдають москалі», негайно перетвориться в країну з молочними ріками і кисільними берегами. Коли життя показало, що надії такого характеру були марними і рівень споживання в Україні виявився не вищий, а навпаки, нижчий, ніж у Росії, хоча не до такої міри, як товкмачать російські ЗМІ, кримчани захотіли «домой в Россию». Проте, якщо завтра з якоїсь причини рівень життя в Україні обжене російський, кримський сепаратизм знову щезне як дим.

Історичні зв’язки з Німеччиною.Якщо територія, де проживала дана група, входила раніше до складу Німеччини, то така група звичайно виявляла схильність до возз’єднання або злиття з Німеччиною. (Порівн.: Крим, Нагірний Карабах, або, як його називають вірмени, Арцах, що входив раніше до складу Вірменії).

Почуття пригнобленої меншини.Якщо люди, котрі входили до тієї чи іншої групи, почували себе пригніченими, незадоволення, що виникало, сприяло підвищенню політичної діяльності.

На відміну від попередніх факторів, дуже легких для розуміння, цей пункт найскладніший, оскільки пов’язаний з вельми суб’єктивною сферою людських емоцій. (Навіть американські мільярдери іноді почувають себе нещасними, ображеними і закінчують життя самогубством). Тому зупинимося на ньому докладніше.

Немає жодних сумнівів, що існує (і, ймовірно, довго ще буде існувати) національний гніт — тобто політичне, економічне, культурне гноблення одних народів іншими. Немає також жодних сумнівів, що й в Російській імперії, і в СССР національне гноблення практикувалося у позамежних вимірах — від «простої» заборони української мови і примусового навернення у православ’я лютеран, уніатів, мусульман до повного знищення деяких кавказьких народностей (наприклад, убихів) за царських часів; у совєтський період — від тієї ж насильницької русифікації народів, включаючи мусульманські, з переведенням їх писемної графіки з арабської на латинську, а відтак — на кирилицю (на що не замахувалися навіть петербурзькі імператори) до близьких за своїми наслідками до геноциду масових депортацій кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків та інших народів.

Перелік усіх злочинів, образ і несправедливостей, вчинених щодо неросійських народів царської та совєтської імперій, зайняв би не один товстий том, і внаслідок обмеженості обсягу даної статті ми не будемо зупинятися на цьому питанні, відіславши зацікавлених до обширної літератури, що є на цю тему, наприклад, до праці А. Авторханова «Империя Кремля», уривки з якої свого часу надрукував журнал «Дружба народов» 4, або до книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

На жаль, сам факт національного гноблення в дореволюційній Росії і СССР сьогодні агресивно заперечується переважною більшістю росіян, не виключаючи і тих, кого відносять до вищих моральних авторитетів. Поширюють або байки про «братскую семью народов», або взагалі розраховану на недоумкуватих тезу про те, що «хуже всего било русскім» (Солженіцин, К. М’яло та інші), підсилену такими, з дозволу сказати, «прикладами»: «у нас даже не било своей компартії» або «у нас даже не било своей Акадєміі наук». (Навіщо ж тоді — якщо «хуже всех» — незліченні Мяснікяни перетворювались у М’ясникових, Зільбери в Каверіних, а Вареники — у Варенникових?).