Юрій Тис-Крохмалюк: Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Ледве після довгих міркувань, я, Селепко Лавочка, вирішив віддати мій "Щоденник" до публічного вжитку. Це перемогла думка, що, коли Лука Апулей, античний колеґa по перу, міг зробити героєм своєї книжки осла, а Іван Франко лиса, то чому я не можу зробити героєм самого себе? Кожний хоче мати свою приємність, тим більше, коли жарт вміщає в собі завжди дрібку правди.

Я не міг вгадати в щодеянику всіх двадцяти п'яти тисяч героїв, які мали таке чи інше відношення до першої подвійної Української Дивізії УНА. Користаючись з цієї нагоди, згадую найбільше себе. (Кожний, кого не хочуть похвалити інші, має право хвалити сам себе!) А все ж таки, читаючи мій щоденник, ви, дорогі друзі, будете одною рукою тримати книжку, другою сміятися, а третьою вітати велику кількість колишніх комбатантів, яких прізвища й постаті тут зустрінете!

Теж не міг я дати повного огляду цілої дивізії й кожної її сотні, хоч і бував по різних частинах, і старався записати усе, як тільки можливо докладно. Решту можете собі доспівати кожен сам, згідно з відомою засадою: мудрій голові вистане відламок ґранати!

Коли моє ім'я буде виглядати комусь дивним, і він спитає мене, чи воно справді моє, я відповідаю на цьому місці: Так, моє! З браку кращого! І коли декого з людей невійськових вражатиме те, що стільки місця відпущено дівчатам, то я знову відповідаю завчасу, що кожний вояк будує свою дуже крихку майбутність на жіночій слабості, і врешті, як показав досвід, таки стає людиною статечною, тобто батьком родини. Як відомо, доти дзбан воду носить, поки не наллють до нього пива!

Вкінці хочу зложити глибоку подяку всім моїм співробітникам, без огляду на те, чи були вони героями, чи ні. Їх же тьма-тьменна. Вони-то надхнули мене писати мій щоденник, подали мені багато щасливих думок, піддержували мої наміри своїми жартами й ґротесками. Годі їх усіх вичислити! Згадаю тільки тих найповажніших, до яких зачисляю в першій мірі всечеснішого о. Еразма з Роттердаму, артис. та й письменника Василя Шекспіра й ґімназійного вчителя Івана Ґаллетті. На жаль, вони, з незалежних від них причин, не були вояками 1-ої Української Дивізії. Особливу вдячність відчуваю до редакторів і співробітників гумористичних журналів "Мітла" і "Лис Микита", які безсумніву репрезентують українську мудрість нашої доби. Усім моїм співробітникам я особливо вдячний за їхню, повну віри й жартівливої веселости, допомогу.

Якщо ви, шановні товариші зброї й дорогі читачі, знайдете в моїм щоденнику недокладності й помилки, не будьте надто строгими суддями! Всі ми й кожний з нас маємо свої особисті недомагання. Врешті, багато людей брешуть часом з вигоди; і з тієї вигоди говорять часом правду!

Селепко Лавочка

Постій на західній півкулі, в березні 1954.

ЗГОЛОШУЮСЬ ДОБРОВІЛЬНО ДО ДИВІЗІЇ. НЕВДАЛІ ІНТЕРВЕНЦІЇ. ТАКИ ВЗЯЛИ! ДИВІЗІЙНА ПАРАДА. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. ВІД'ЇЖДЖАЄМО! ПРИЇХАЛИ! ПЕРШІ УСПІХИ І ПЕРШІ ПРИКРОСТІ. П'ЯТЬ ХВИЛИН ДЖУРОЮ. ПРИЇХАЛИ ЖІНКИ. МОЇ ЗОЛОТІ ДУМКИ. ХТО Я? ХОЧУ HA ПІДСТАРШИНСЬКИЙ КУРС. Я КІННИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ. У ФРАНЦІЇ. Я ВИВІТРІВ!

2 липня 1943.

Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.

Питали: Яку роботу знаю?

Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.

Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.

3 липня 1943.

Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.

— А папери у вас є?

— Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!

Директор Навроцький глянув на фото й на мене.

— Цей самий, в порядку. Прийнятий.

Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.

Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати… Я віддячуся…

Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.

5 липня 1943.

Перестудився, бо був у Мелянії, а ранком вийшов просто з тепла на вулицю. Пішов до лікаря. Стрінув Юська. Він іде до Дивізії, теж добровільно. Мало не розцілував мене на вулиці, коли довідався, що й я зголосився. Сказав поважним голосом: "Разом будемо проливати кров!"