Юрій Тис-Крохмалюк - Щоденник національного героя Селепка Лавочки

18 липня 1943.

Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.

Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з'їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.

Мелянія прийшла теж. Стояла перед вагоном, але ми не мали що так довго балакати. Тому, певне, вона позирала на якогось поліціянта у ґранатовій мазепинці, що мав тут службу, і, очевидно, не зі службовими намірами до неї приглядався. Це мене не зворушило. Я тепер національний герой, і не можу звертати уваги на приватні справи. Але на поліціянта я все ж таки подивився грізно.

Коли поїзд рушив, я крикнув з вікна: "На Москву!" При цьому зробив тверде, безжалісне обличчя, бо якраз Роман Крохмалюк збирався мене фотографувати.

Сиджу в поїзді. Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у "Карпатії" або в "Дністрі", але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напищу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком: Тоді, він спитав мене, наче на іспиті:

— А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?

— Знаю. Походять самі від себе — відповів я, і він більше до мене не чіплявся.

Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це "aбо-aбo". І я мусів вибрати "або". Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?

Перемишль! Сян-річка розляглась біля стіп кам'яного міста, як яка королева в ліжку. А я подумав про дивне явище: що зі Львова до Перемишля тепер куди ближче як з Перемишля до Львова.

19 липня 1943.

Приїхали до Гайделяґеру. Колись звався Дембіца. Довгими рядами плeнтaлиcь за підстаршиною, що вийшов на станцію. Це був смішний похід. Йшли в плащах і без, у капелюхах і кашкетах; лисі й незачесані, а кожний ніс валізку. З початку в одній руці, потім у другій, опісля на рамені.

Хтось крикнув, щоб заспівати. Нічого з того не вийшло. Кожний ішов своїм кроком, бо в черевиках мав повно піску і, що найгірше, цю валізку на рамені.

Прийшли на поле, де були бараки, огороджені кільчастими дротами. Дістали сінники і коци. На подвір'ю були скирти соломи. Кожний робив собі сінник. Пізніше дістали й вечерю: ковбаса, хліб і чорна кава.

20 липня 1943.

Я встав дуже вчасно, десь біля восьмої, бо зголоднів. Деякі ще спали. Отже, починається не зле. О десяті була збірка. Нас записував якийсь чоловік, що жив, напевне, ще в часах Франца-Йосифа. Кажуть, що зветься Добрянський. Писав уже довго, поки прийшла моя черга, і був змучений. Видно було, що війни не бpaв серйозно, бо одну вже знав.

Глянув на мене й запитав:

— Як називаєшся?

Опісля запитав, коли, як, чому й пощо я народився, і ще раз глянув на мене.

— Умієш читати й писати?

Наказав мені сісти за стіл і робити те, що він робить. Певне, сподобалася йому моя інтеліґенція, яку видно докладно на моєму лиці.

— Будеш тепер писарем!

— А що маю казати людям?

— Те, що я тобі казав.

Він узяв попельничку з сотнею недокурків, викинув їх розмашисте крізь вікно, поставив порожню передо мною й пішов собі. Я записував народ по черзі і кожному казав:

— Будеш тепер писарем!

Я працював, аж зіпрів. Усіх записаних наказали мені вивести на подвір'я. Аж тут виявилося, що це все писарі. Зчинився крик. Спочатку я був дуже гордий з моєї вояцької кар'єри, але коли виявилося, що це кричать на мене, я змаркотнів. Пішов собі тихо в барак, і щоб щось робити, виніс вивітрити коц. Повісив на дроти й дивився крізь них на поле. Пісок і пісок. Зробилося мені неприємно. Остаточно ми були за дротами, в яких трудно було вибити вікно на світ. Мої вояцькі пляни змаліли до зера. За що мене обкричали? Адже кожне геройство має свої межі.