Юрій Тис-Крохмалюк - Щоденник національного героя Селепка Лавочки

21 липня 1943.

Фатальний день. Закликав мене чоловік малого росту, що колись, певне, був старшиною: Він тому, щоб глядіти на кожного згори, носив свій ніс у задертій позиції. Почав мені щось говорити, а я задумано відповів:

— Ага!

— Зрозумів?

— Ні.

— То чому кажеш "ага"? У війську нема "ага", дурню!

Те, що в війську багато чого нема, що є в цивільному житті, я вже встиг побачити. Приміром, дівчат. Отже, нічого нового мені не сказав. Також і те, що назвав мене дурнем, не зворушило мене ані трохи. Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько — мовознавець, а дурні — самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі. Так сказав мені колись всечесніший о. Еразм. Я й сам не люблю мудрих людей. Обіцяю собі не згадувати ні одного з них у мойому щоденнику. Хоч і не багато їх, але ніде правди діти, наша нація кілька таких експонатів, має.

Взагалі, не варто хотіти бути розумнішим від інших. Цього не дозволяє товариська чемність і факт, що життя є завжди комедією й грою.

Опісля нас закликали з коцами до магазинів. Тоді я зауважив, що мого коца на дротах уже нема. Хтось украв. Знову був скандал перед усіма, яких тепер чомусь називали сотнею.

У магазині ми одержали однострої. Кожний розклав коц перед собою і діставав військове добро. Мені видали ще один коц і записали, що маю два. На ньому громадилися ремені, баґнет, штани, білизна, якісь пакуночки, всього на яких 60 кілограмів.

Я одягнув штани. Завеликі.

— Нічого, підростеш — сказав магазинер. Називався Мельник. Опісля я спробував черевики. Не міг вложити п'яти.

— Гей, пане, черевики не пасують, замалі.

Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.

— Йой! — крикнув я.

— Чого кричиш? — запитав спокійно магазинер. — Дивись, яка гарна нога.

Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.

— Не пасують.

— Що? Черевики пасують! — сказав магазинер авторитетно.

— Пасувати то пасують — відповів я, тримаючи ногу в повітрі, — але замалі.

— А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.

Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.

Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.

— А чому в люфі є діра?

— Таку вже я дістав — відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.

Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:

— Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?

— Певне тому, пане добродію, — відповів я — що встав дуже рано.

Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.

У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.

Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп — ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.

З'їли обід. Не смакудав. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.

29 липня 1943.

Більше тижня не писав. Уже вмію ходити, бігати, падати, вставати й знову падати. Це потрібне, щоб сховатися від кулі. Але тут є карою.

Нині гепну мною двадцять разів раз за разом. Це було забагато. Я тихо побажав довгого життя інструкторові, булавному Полуляхові.

— Чого воркочеш? — заревів вів. — Як маєш, що сказати, то мовчи! Ми не в "Соколах", а в війську!

Це був новий закон військового життя. Нова правда, так би сказати. А нові правди людство завжди називає глупотою.

10 серпня 1943.

Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!