Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

Проблема мови, повторюю, є архіскладною. Сюди входить і проблема мови богослужіння (якою мовою накажете правити службу в православних київських соборах? У Москві вона правиться русифікованою церковнослов’янщиною. Чи повинен Київ відтворювати її? Чи перейти на церковнослов’янщину українізовану? Чи на чисто українську мову?), і проблема наукової й технічної термінології, труднощі з навчальними підручниками, словниками (у величезному довідковому залі Московської бібліотеки іноземної літератури ви легко відшукаєте який-небудь урду-угорський словник, однак російсько-українського словника ви там не знайдете).

«Коренізація» в національних республіках часто супроводжується, так би мовити, «дитячими хворобами». Це і надто прискорені темпи запровадження національних мов (часто у такий спосіб вислужуються ті ж чиновники, котрі 15 років тому з гордістю рапортували Кремлю: «Всі дитячі садочки у нас переведені на російську мову!»), і наївне прагнення будь-який предмет чи поняття називати як завгодно, тільки б не так, як говорять «окупанти» (а чи потрібен «чисто грузинський» еквівалент слова «гіпотенуза» або «чисто український» слова «картридж»?), і звичайні дурниці (а хто від них застрахований?), наприклад, за п’ять днів до вступних екзаменів до вищої школи, коли документи вже здані і пересилати їх кудись пізно, оголошують, що буде іспит з національної мови…

Однак при всіх цих перегинах елементарну вимогу — знати, розуміти мову народу, серед якого живеш, — у жодному разі не слід вважати «гнобленням». Цю вимогу пред’являють до своїх громадян усі держави світу.

Нарешті, таке, повторюю, суб’єктивне відчуття, як відчуття гноблення, можна формувати і на зовсім порожньому місці — там, де ніякого гноблення немає, — методами пропаганди. Прикладом можуть бути претензії карабаських вірмен на першій фазі конфлікту: тижневий час телепередач азербайджанською мовою на стільки-то годин перевищує час передач вірменською. Вірмени також доводили, що процент керівних працівників-азербайджанців «надто завищений» порівняно з національним складом автономії. (Боротьба за ліквідацію такого гноблення коштувала десятків тисяч убитих і призвела до зникнення предмета суперечки, оскільки через відсутність електроенергії телепередачі припинилися взагалі, а через зупинку промислових підприємств зник і клас керівних працівників).

Однак у пропагандистському «усєрдії» такого роду всіх переплюнула Російська Федерація. Той факт, що внаслідок розпаду СССР певна частина росіян залишилась за межами Росії, тлумачиться як «вєлічайшая національная трагедія», «разрєзаніє єдіного народа по живому» — словом, мало не як планетарний катаклізм, якого не знало людство за всю свою історію.

Спробуємо спокійно розібратися, чи так це. За переписом 1989 року 82,6 % всіх совєтських росіян проживали на території РСФСР і, отже, опинились в нинішній РФ. Це значно більше, ніж частка білорусів, що проживають в Білорусі (78,8 %), казахів, що проживають в Казахстані (лише 80,3 % казахів проживають в своїй «титульній» республіці, решта — в Узбекистані, Росії і т. д.); таджиків в Таджикистані (75,3 %), не кажучи вже про вірмен (лише 66,7 % з них у 1989 році проживали «у себе вдома», тобто у Вірменській ССР). Якщо ж включити в цю статистику і закордонну діаспору (стараннями царських Генералів і дипломата Грибоєдова в нинішньому Ірані проживає більше азербайджанців, ніжу колишній Азербайджанській ССР; з ряду причин також за межами колишнього СССР проживає майже стільки ж вірмен, скільки і в його межах), то «вєлічайшая трагедія русскаго народа» взагалі здасться маленькою незручністю.

Чисельність німецьких общин у деяких європейських країнах у середині 1930-х pp.:

Австрія (вважали себе німцями не всі) 7 000 000

Чехословаччина 3 250 000

Франція 1 000 000

Європейська частина СССР 760 000

Польща 750 000

Румунія 750 000

Югославія 600 000

Угорщина 550 000

«Вільне місто» Данціґ 350 000

Італія 280 000

Латвія 65 000

Литва в районі

Мемеля (Клайпеда) 60 000

Данія 30 000

Чисельність російських общин у республіках колишнього СССР за даними перепису 1989 p.:

Україна 11 400 000

Казахстан 6 300 000

Узбекистан 1 700 000

Білорусь 1 300 000

Киргизстан 900 000

Латвія 900 000

Молдова 600 000

Естонія 500 000

Азербайджан 400 000

Таджикистан 400 000

Литва 300 000

Грузія 300 000

Туркменистан 300 000

Вірменія 50 000

Перейдемо тепер від відносних цифр до абсолютних. За межами РФ у момент розпаду СССР виявилось 25,3 млн. росіян. З них приблизно мільйон уже повернувся в Росію — із зон конфліктів у Закавказзі, на Північному Кавказі (зокрема, в Чечні) і в Середній Азії. Залишається 24,3 млн. З цього числа 11,4 млн. проживають в Україні і 1,3 млн. у Білорусі — в сумі 12,7 млн. Які умови проживання російської нацменшини в цих слов’янських республіках? «В толще основного насєлєнія нєт і тєні нєтєрпімості между украінцамі і русскімі», пише Солженіцин в «обустроітєльной» брошурі. Повіримо йому — тим паче, що з 11,4 млн. українських росіян 3 млн. становлять особи, народжені від змішаних шлюбів (дані по Білорусі у мене відсутні, але й там, зрозуміло, таких людей чимало), які практично всі записані росіянами (в СССР — більш престижний і такий, що надає більше можливостей для майбутньої кар’єри дитини «п’ятий пункт»).