Володимир Коваленко - Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?

Залишається, отже, 11,6 млн. росіян у Казахстані, Середній Азії, Закавказзі, Молдові і країнах Балтії. Саме стільки росіян зазнають тих чи інших незручностей (на кшталт тих, яких зазнаватиме росіянин у будь-якій демократичній країні Західної Європи або США, скажімо знання державної мови або цензу осідлості для отримання повноцінного громадянства) або утисків. Однак в «уніженниє і оскорбльонниє» записуються всі 25,3 мільйона. Зрештою, і це не межа. Якийсь кандидат юридичних наук В. Лафітський, котрий вимагає перекроювання кордонів, пояснює, що «к етому нас прізиваєт память предков, а также боль, страданія і надєжди тєх 40 мілліонов россіян, коториє осталісь бєз Россії» 10. Хто більше? Доводилось мені зустрічати цифру «50 мільйонів росіян» і навіть «60 мільйонів».

У Москві утворилась вже ціла когорта, так би мовити, професійних плакальників за долею росіян за кордоном. До них можна віднести, наприклад, А. Ціпка. «По чьей вінє мучаются сейчас 25 мілліонов русскоязичних, оказавшіхся за прєдєламі нового русского государства?» — запитує він в одній із своїх статей. Проте одноразового голосіння йому замало. В цій же статті, надрукованій напередодні ювілею Перемоги, він заявляє: «Положить болєє 30 мілліонов во імя сохранєнія Россії от Бреста і Ізмаїла до Владівостока (цікава Росія. — В. К.)… і оставіть 25 мілліонов русскіх на проізвол судьби». І нарешті кількома абзацами перегодя знову стверджується, що ті, хто пішов за Єльциним, «прєдалі 25 міліонов русекоязичних, коториє оказалісь за граніцамі Россійской Фєдєрації». Чи не забагато для одного виступу?

Аналогічно налаштований і Солженіцин. Свого часу у зверненні до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року він заявляв:

«… чтоби результат рєфеєендума учітивался отдєльно по каждой області: каждая область сама должна рєшить, куда она прілєгаєт.

…Обеспечьте нєіскажонноє вольноє голосованіє — і всє подчінятся єму. Дайтє істінную свободу всєм вибрать — і тогда, каков би ні бил рєзультат, ето будеє уважаемоє самоопрєдєлєніє…» 12

Очевидно, Александр Ісаєвіч у відповідності зі своїми уявленнями припускав, що за самостійність проголосує Львів, ну, можливо, ще Тернопіль, а «мать гарадов русскіх», не кажучи вже про Крим чи Донбас, просто-таки кинеться в обійми Горбачова і Єльцина.

Дали свободу вибрати. Сотні західних спостерігачів охарактеризували референдум як «бездоганний і зразковий». І що ж, підкорився Александр Ісаєвіч результатам вільного голосування? Пошанував самовизначення мешканців України?

Ні, він ще голосніше закричав про «фальшиві ленінські кордони», а тепер ще кричить і про «гноблення»!

«…25 мілліонов наших соотєчєствєнніков (вєсьма сопоставімо с потєрямі нашимі в войну 1941–45!) (яке, одначе, блюзнірство — порівнювати живих з убитими! — В. К.) атрєзани от родіни і в нових государствах теснятся в жизні, в работє, в язикє, в образованії в биту», — заявляє він у відкритому листі О. Г. Чайковській 13. Тож якому його твердженню стосовно 11,4 млн. росіян в Україні і 1,3 млн. в Білорусі слід вірити — тому, де «нет і тєні нєтєрпімості», чи тому, де «теснятся в жізні, в работе, в биту»?

На жаль, Солженіцин давно вже виказав себе як найсправжнісінький палій міжнаціональної ворожнечі. Чого вартує, наприклад, його заява, що прозвучала у телевізійному виступі 30 січня 1995 року:

«Над намі смеются в том же Казахстане, в Закавказье, в Средней Азіі. Над намі смеются, нас прєзірают…»

Послухає такі просторікування який-небудь російський робітник з радгоспу під Акмолінськом і почне зизувати на свого сусіда-казаха, з яким він у мирі й згоді прожив кілька десятків років:

— Гм! Справді! Вчора злупив з мене сто тисяч за худющого барана. Сміявся, напевно? А сьогодні я попросив запалити — каже: «Немає, закінчились». Не інакше, він мене зневажає!

Зрештою, задля справедливості слід вказати, що деякі московські газети, котрі ще зберегли відносну відданість демократії, час від часу друкують листи росіян з Києва чи Мінська, зміст яких можна звести до формули: «Відчепіться від нас, ніхто нас не пригноблює, і не потребуємо ми вашого захисту».

… Число осіб, що проживають за межами своїх національно-територіальних утворень на території колишнього СССР, становить, якщо не помиляюсь, величину порядку 60 млн. чоловік. Більшість з них не мають і малої частки того, що мають в «бліжнєм зарубєж’є росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого — живі. Молдавани в Україні, вірмени в Грузії, українці в Росії, таджики в Узбекистані ходять в російські (або грузинські, узбецькі…) школи, дивляться російське або місцеве телебачення. Кому це сильно не подобається — повертаються на батьківщину. Але ніхто з них не влаштовує істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: «уніженниє, отторгнутиє, запльованниє!» Цим займаються лише московські політики та публіцисти і всілякі «батьки російської нації».