Віталій Карпенко - Три президенти, яких я знав особисто

До честі Кравчука слід віднести і те, що він розумів величезне значення для країни мати помісну українську церкву. Він офіційно підтримав Українську православну церкву Київського патріархату і це був прогресивний крок, на жаль, не доведений до логічного завершення.

Та саме схильність першого президента України до самостійності якраз найбільше непокоїла Кремль, і російські владники відверто поставили на Кучму, який був набагато покладистіший. У своїй передвиборній програмі відверто орієнтувався на білокам’яну, розігрував мовну карту, обіцяючи російській мові статус офіційної. Це цілком влаштовувало Москву і вона настільки багато вклала у перемогу Кучми, що один з московських політиків зазначив не без сарказму: ще одні такі вибори в Україні бюджет Росії не витримає.

Аудієнції у Леоніда Кучми

Так склалося, що з усіх очільників держави я найбільше критикував Кучму. Починаючи з його прем’єрства і до останніх днів на посту президента. Проте я ні з ким із президентів не зустрічався так багато разів, як з Леонідом Даниловичем. Як і кожній людині, навряд чи йому була приємна критика, та жодного разу він особисто не висловив роздратування, навіть і тіні невдоволення я не вловив при зустрічах з ним. Можу тільки здогадуватися, що суди з високопосадовцями та деякі інші прикрощі для газети і її редактора, якщо і не погоджувалися з ним, то, принаймні, були йому добре відомі. Та здогадки не є доконані факти, тож не слід їх брати до уваги.

Кілька разів доводилося зустрічатися з Леонідом Данилович ще коли він був прем’єром. Тоді народні депутати могли запросто, за посвідченнями заходити не тільки до приміщення Кабміну, а й до будь-якого міністра та самого голови уряду. Прем’єр якраз повернувся з Білокам’яної, де велися переговори щодо ліквідації наших стратегічних ракет з ядерними боєголовками. Пішли чутки, що підписані угоди про їхню передачу невідь на яких умовах Росії. На той час багато хто з народних депутатів поставив під сумнів доцільність ухвали Верховної Ради про без’ядерний статус України і відмову її від стратегічної зброї з атомними зарядами, яку так дружно проголосували з подачі Івана Драча. Ми з Юлієм Мазуром, редактором одеської газети «Юг», обмінюючись думками з цього приводу, вирішили не вірити чуткам, а з’ясувати суть питання у самого Кучми.

Тоді найбільше непокоїло, чи віддасть Україна ракети на твердому паливі. Адже, на відміну від ракет на рідкому паливі, про які зусиллями владних чинників уже була сформована громадська думка про їхню токсичну небезпеку після закінчення гарантійного терміну, ті, на твердому паливі, могли бути цілком безпечними ще тривалий час.

Попередивши прем’єра телефонним дзвінком, ми без проблем пройшли до його кабінету і відразу поставили питання руба: чи правда, що він підписав домовленість про передачу Росії ракет на твердому паливі? Кучма вислухав і спокійно відповів:

— Ні, не правда, — розкривши шкіряну течку і діставши кілька паперових аркушів, розгорнув перед нашими очима: — Ось погляньте: це ксерокопія того документа, який був підготовлений до підпису. А ось абзац, де йдеться про ракети на твердому паливі. Бачите, він обведений ручкою і збоку мої слова про незгоду і мій підпис…

Справді, так воно й було. Ми подякували за рішучу позицію українського прем’єр-міністра і, цілком заспокоєні, відкланялися, попрощавшись за руку.

Та минув деякий час, і сталося те, що й мало статися: ракети на твердому паливі були шито-крито відправлені до Росії…

Друга моя зустріч Кучмою-прем’єром відбулася ближче до середини 90-х років, коли тодішня періодична преса потрапила під ринковий прес, а в країні виникла глибока паперова криза. З ініціативи «Вечірнього Києва» була створена Асоціація української незалежної демократичної преси, мене було обрано її головою. Асоціація виступила з заявою-зверненням до парламенту, кабміну, президента — вжити конкретних заходів щодо подолання кризи, до генпрокуратури — припинити порушені кримінальні справи проти авторів незалежних газет, до українських журналістів — згуртувати ряди і разом відстоювати наші права, до зарубіжних колег — об’єктивно інформувати громадськість про справжнє становище преси в Україні.

Ці гострі питання постали ще на VIII надзвичайному з’їзді Спілки журналістів України, на якому було утворено Національний страйковий комітет журналістів, очолити який випало мені. Зустрічі страйккому з тодішнім прем’єром Фокіним, численні публікації в київських газетах змусили уряд 1992 року ухвалити постанову «Про заходи державної підтримки преси» — досить поверхову і неефективну, спрямовану переважно на підтримку владної преси. Тому кардинальні проблеми критичного стану української преси загалом не були розв’язані.