Віталій Карпенко - Три президенти, яких я знав особисто

По-третє, Кравчук відомий у народі і як високий компартійний функціонер у минулому, і знаний як голова парламенту, бо завжди був на слуху, оскільки засідання Верховної Ради повністю транслювалися по радіо і телебаченню.

У своїх розрахунках Леонід Макарович не помилився — він переміг численних конкурентів і з першого заходу здобув президентське крісло. Та особливих успіхів на найвищому державному посту не досяг.

Тоді вже багато хто, в тому числі і новообраний президент, розумів, що Україні потрібні радикальні реформи, передусім економічні. Та, попри економічну освіту й науковий ступінь кандидата економічних наук, Кравчук не зміг рішуче переключити планову радянську економіку на ринкові рейки, щоб вивести її із застою чи бодай надати поштовх новому її розвитку. На заваді цьому стали як об’єктивні труднощі (глибокий економічний застій, деформована структура виробництва, зорієнтована переважно на розвиток військово-промислового комплексу та важкої індустрії), так і суб’єктивні чинники — інерція компартійного мислення, стереотипні уявлення керівних кадрів про капіталістичну конкуренцію та боязнь невідомої новизни. З одного боку його тішило те, що формально він очолив самостійну державу, а з другого — давалося взнаки властива компартійному функціонерові сила тяжіння до Москви. Тому позбутися залежності від Кремля було непросто.

На карб йому можна поставити й те, що Україна, яка, за оцінками зарубіжних фахівців, мала найкращі шанси серед колишніх радянських республік, та й серед країн так званого соціалістичного табору, на соціально-економічне відродження, почала скочуватися у бік економічної стагнації. Не зуміли правильно перебудувати роботу підприємств військово-промислового комплексу, виробити власну фінансову політику, запровадити національну валюту. Сліпо мавпуючи польський досвід, де пішли шляхом так званої шокової терапії, відпустивши ціни, відмовившись від їхнього державного регулювання, і отримали, за словами відомого українського економіста, замість шокової терапії два шоки без терапії. Внаслідок цього почали галопувати ціни, інфляція досягла неймовірного рівня у тисячі відсотків, більша частина населення була відкинута до межі бідності.

Отоді люди замість виробництва зайнялися торгівлею та натурообміном, широко використовуючи найдоступніші транспортні засоби — ручні візки-тачки, дотепно прозвані в народі «кравчучками». В Умані на базарі я почув пояснення, що таке «кравчучка»: два колеса — одна ручка.

На критику опонентів та численні нарікання людей через різке зниження доброжитку Кравчук відповів цинічною, за суттю, фразою, що стала сумно крилатою: «Маємо те, що маємо ». Все це, — а також нарікання загалу на негаразди, шахтарські страйки, криза у Верховній Раді, — змусило Леоніда Макаровича погодитися на одночасні дострокові президентські та парламентські вибори.

Під час других за ліком президентських перегонів (1994 р.) націонал-демократи, замість виставити єдину кандидатуру, знову ринулися юрбою балотуватись у президенти. Відразу було зрозумілим, що їм нічого не світить. Виглядало так, що реальними кандидатурами будуть Леонід Кравчук, Леонід Кучма і, можливо, Іван Плющ. Так міркуючи, ми у «Вечірньому Києві», звертаючись до читачів, використали сакраментальну Кравчукову фразу в першосторінковій газетній «шапці»: голосуючи за Кравчука, матимемо те, що маємо; голосуючи за Кучму, не матимемо навіть і цього; голосуючи за Плюща, матимемо надію хоч щось мати.

А коли у фінал вийшли Кучма і Кравчук, у «Колонці головного редактора» я змушений був написати:

«І все таки виходом з глухого кута, в який загнаний український виборець, є — не найкращий, але єдиний — голосувати за Кравчука… Ми просто приречені голосувати за Кравчука… Бо проголосувати за Кучму — означало б самогубство для нації і держави».

На ділі майже так і вийшло.

Чому програв Кравчук, а виграв Кучма? Адже Леонід Макарович мав більший політичний досвід, ніж директор Дніпропетровського Південмашу: був і секретарем ЦК, і спікером парламенту, і президентом країни. Леонід Данилович тихо просидів народним депутатом, жодного разу так і не виступивши з парламентської трибуни. Потім директорський корпус у Верховній Раді проштовхнув його на посаду прем’єр-міністра, де він лаврів так і не здобув.

Пояснення просте. Кравчук відчув себе президентом незалежної України та смак самостійності. Він переглянув своє неґативне ставлення до національно-визвольного руху, з яким вирішив за краще рахуватися, ніж конфронтувати. Він навіть виступив на третьому з’їзді НРУ 28 лютого 1992 року і заявив, що згоден тісно співпрацювати з Рухом. Більше того, за свідченням Дмитра Павличка, був готовий надати декілька міністерських портфелів рухівцям, а В’ячеслава Чорновола призначити прем’єр-міністром. Та харизматичний рухівський діяч, ображений за програш перших президентських перегонів Кравчукові, затявся: співпраця з колишнім компартійним лідером, на його думку, означатиме «виродження Руху і неминучий його занепад». Якби Чорновіл і його прихильники подали руку Кравчукові і пішли у владу, сам Кравчук під їхнім впливом міг би стати іншим і доля України могла б бути кращою. Згодом Чорновіл, вочевидь, це зрозумів і пішов на зближення з Кучмою. Та Кучма — не Кравчук, та й момент уже не той, тому нічого доброго з цього не вийшло. Тоді ж позиція В’ячеслава була помилковою і ледь не привела до розколу Руху.