Гарольд Роббинс - Пірат

Вона запаркувала автомобіль на вулиці і зайшла до кав'ярні через бічні двері. Їй не подобалося заходити через розкішне фойє, заповнене юрбами американських та європейських туристів. Він сидів за своїм звичним столиком один, у кутку біля вікна. Перед ним була незмінна кока-кола зі шматочком цитрини. Коли вона сіла навпроти, він підвів на неї очі. Офіціантка без слів принесла кока-колу і їй.

Він зачекав, доки офіціантка відійде.

— Завтра я від'їжджаю,— сказав він.

Вона подивилась на нього. Вираз його обличчя залишався незворушним.

— Додому? — запитала вона.

— Може трапитися й так,— сказав він. — Тут нічого не діється, а я отримав листа від свого кузена. Я можу обійняти посаду сержанта в армії, зараховується стаж і гарантуються премії. Беруть ветеранів з досвідом.

— Я не розумію,— мовила вона. — Від них немає жодної вісточки, а вже минув майже місяць. Може, вони думають, що мене вбили разом з іншими.

— Вони знають, що ти тут. Я сказав їм, коли останнього разу їздив за платнею.

— То чого ж мене не викликають? Я божеволію від даремного чекання. Мати мені проходу не дає, все прискіпується.

— У них на думці зараз інші справи. Ходять чутки, що «Аль-Ікхвах» хотів, щоб твій батько зайнявся їхніми іноземними інвестиціями.

— Я знаю. Він відхилив їхню пропозицію. Це сталося до того, як я виїхала з Франції,— вона потягла свій напій через соломинку. — Вони здуріли. Мій батько і пальцем не поворухне, щоб допомогти кому-небудь, окрім себе.

— Вони намагаються знайти до нього нові підходи. Здається, що вони ставлять на нього велику карту.

— Бажаю їм успіху. Є тільки один спосіб примусити його допомогти їм. Наставити на нього дуло пістолета.

— Чому ти так говориш?

— Я знаю свого батька. Він і досі вважає, що все можна зарадити грошима.

— Так чи інакше, завтра я вирушаю. Краще служити у війську, аніж бити байдики.

— Можливо, мені поїхати та поговорити з ними? Я не для того пройшла вишкіл, щоб сидіти в материному домі.

— Не роби цього,— сказав він одразу. — Тобі наказали чекати, доки з тобою зв'яжуться.

Вона поглянула на нього.

— Тобі треба неодмінно їхати?

— Я мушу щось робити. Кишені у мене майже порожні.

— Гроші є у мене.

— Ні.

Вона хвилину помовчала, розглядаючи свій напій, потім підвела на нього очі.

— У мене була надія, що нас пошлють на завдання разом.

— Я їм не підходжу,— сказав він. — Вони воліють посилати на завдання студентів. Студенти менше привертають уваги.

— Ти ще настільки молодий, що можеш зійти за студента,— швидко сказала вона.

— Можливо,— засміявся він. — У сутінках.

— Якщо ти знову підеш до сирійського війська, тебе ніколи не відпустять.

— Можливо, я і сам не захочу. Судячи з того, як ми нарощуємо нашу потугу і як готується Єгипет, є шанс, що щось може статися. А якщо буде війна, мені можуть присвоїти офіцерське звання.

— Це те, чого ти бажаєш?

— Ні.

— А чого ж ти хочеш?

— Заробити великі гроші,— посміхнувся він. — Як твій батько.

— Перестань про нього говорити! — різко кинула вона, раптово розгнівавшись. — Куди б не поткнулася, я чую про нього. Мій батько — те, мій батько — се. Навіть моя мати не говорить про нього безупинно.

— Ти читала сьогоднішні газети? — спитав він.

— Ні.

— А дарма. Можливо б, ти довідалася звідти, чому всі говорять про твого батька.

— Що він зробив?

— Він уклав найбільшу за всі часи угоду з японцями щодо танкерів. Купив десять кораблів і вони будують для нього ще двадцять. Всі — супертанкери. Це буде найбільша в арабському світі флотилія.

— Слава Аллаху,— саркастично сказала вона. — Наскільки він став багатшим?

— Принаймні він щось робить. Чому це монополія на перевезення вантажів з наших портів має належати грекам та іншим чужинцям?

— А палестинцям це допоможе? — спитала вона.

Він мовчав.

— Даруй мені,— швидко мовила вона. — Я не мала наміру сперечатися з тобою. Я стаю просто дразливою від неробства.

— Прошу.

Вона поглянула на нього.

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до твоєї кімнати?

— Авжеж,— сказав він і посміхнувся. — Сподіваюся, ти не проти, якщо спочатку ми підемо до кінотеатру? В Дамаску крутять стрічки лише десятилітньої давності.

Бейдр поставив свою філіжанку і відчув, як від теплої саке у нього зашуміло в голові. Не встигло ще дно філіжанки торкнутися столу, як гейша, що сиділа за ним навпочіпки, наповнила філіжанку знову. Бейдр зиркнув на неї. Він не звик до випивки. Коли не коли — келих шампанського, а більше — ні. І хоча він перехилив лише три маленькі філіжанки, проте відчував їхню дію.