Гарольд Роббинс - Пірат

— Кубинські сигари. Їх мені прислали з Лондона.

Він запропонував іншим. Салах та Омар взяли по одній, а Бейдр заперечливо похитав головою. Він витяг з кишені пачку американських сигарет.

— Я звик до цих.

Самір посміхнувся.

— Навіть мова твоя більш скидається на американську, аніж на арабську.

— А от американці так не вважають,— сказав Бейдр. Він запалив свою сигарету і чекав, доки інші запалять свої сигари.

— Що ти думаєш про них? — з цікавістю спитав Самір.

— В якому плані? — спитав Бейдр.

— В основному там одні євреї,— сказав Салах.

Бейдр повернувся до нього.

— Це не так. У пропорції до всього населення, євреїв у них дуже мало.

— Я був у Нью-Йорку,— сказав Салах.— Місто аж кишить євреями. Вони контролюють усе: уряд, банки...

Бейдр поглянув на свого швагра. Салах був кремезний педантичний молодий чоловік, чий батько нажив маєтність, будучи лихварем, а тепер володів одним з найбільших банків Бейрута.

— То ви ведете справи з єврейськими банками? — спитав він.

Лице Салаха скривилося від жаху.

— Звичайно ж, ні,— обурено відповів він.— Ми маємо справу тільки з найбільшими банками: Банком Америки, Першим Національним та «Чейзом».

— А вони — не єврейські? — спитав Бейдр. Куточком ока він помітив батькову посмішку. Батько вже второпав, куди він гне.

— Ні,— відповів Салах.

— Виявляється, євреї не все контролюють в Америці,— продовжував Бейдр.— Чи не так?

— На щастя,— сказав Салах.— Воно б так і сталося, якби у них була така можливість.

— Але ж Америка — проізраїльська,— сказав Самір.

— Так,— кивнув Бейдр.

— Чому?

— Ви спробуйте зрозуміти американську ментальність. Вони співчувають тому, хто потерпає. А Ізраїль дуже вдало зіграв на цьому своєю пропагандою. Спочатку проти британців, а тепер проти нас.

— Яким же чином ми можемо що-небудь змінити?

— Дуже просто,— мовив Бейдр.— Дати Ізраїлю спокій. Це лише вузенька смужка землі в нашому оточенні, не більша, аніж блоха на спині слона. Як вони можуть нам зашкодити?

— Вони не лишатимуться блохою,— сказав Салах.— Біженці з усієї Європи стікаються туди тисячами. Покидьки Європи. Вони не вдовольняться тим, що мають. Єврей завжди хоче мати все.

— Так це чи ні — цього ми ще не знаємо,— сказав Бейдр.— А якби ми їх привітали як братів та працювали з ними для добробуту країн, а не конфліктували, то, можливо, побачили б щось зовсім інше. В давнину говорили так: «Могутній меч може зрубати одним ударом дуба, та не може розітнути єдвабний шарф, що в'ється на вітрі».

— Боюся, що з цим ми вже занадто запізнилися,— сказав Салах.— Плач наших братів, що мучаться під їхнім гнітом, лунає в наших вухах.

Бейдр знизав плечима.

— Америка цього не знає. Вона знає тільки те, що крихітна нація числом в один мільйон живе в оточенні ворожого світу, який переважає її в сто разів.

Його батько поважно кивнув.

— Тут є над чим поміркувати. Це дуже складна проблема.

— Ніяка вона не складна,— різко кинув Салах.— Запам'ятайте мої слова, з часом ви зрозумієте, що те, що я говорю,— правда. Тоді ми об'єднаємося, знищимо їх.

Самір поглянув на свого другого зятя.

— А ти якої думки, Омаре?

Молодий лікар збентежено прокашлявся. Він був надзвичайно сором'язливим.

— Я не розуміюся на політиці,— сказав він.— Тож я і не думаю про такі справи. В зарубіжних університетах Англії та Франції, де я навчався, було багато професорів-євреїв. Вони були хорошими лікарями і хорошими вчителями.

— У мене теж склалося таке враження,— сказав Самір. Він поглянув на Бейдра.— Сподіваюся, що ти нічого не запланував на завтра.

— Я приїхав додому,— сказав Бейдр.— Які в мене можуть бути плани?

— Добре,— сказав Самір.— Бо завтра ми мусимо бути на вечері у його світлості князя Фейяда. Він хоче відсвяткувати твоє вісімнадцятиріччя.

Бейдр розгубився. Його день народження минув кілька місяців тому.

— Його світлість тут?

— Ні,— сказав Самір.— Він в Алаїху, відпочиває від сім'ї та обов'язків. Ми запрошені назавтра до нього.

Бейдр уже знав, що про причину розпитувати не слід. Якщо його батько вважає за потрібне, то скаже.

— З великим задоволенням, тату,— сказав він.

— От і добре,— всміхнувся батько.— А що, приєднаємося до твоєї матері та сестер? Я знаю, що вони з нетерпінням чекають на твої розповіді про Америку.

Алаїх — це невеличке село в горах, за тридцять миль від Бейрута. Там немає ні промисловості, ні торгівлі, ні сільського господарства. Своє існування воно виправдовувало тільки тим, що тут можна було розважитися. Обабіч головної вулиці, що проходила посередині села, розташувалися ресторації та кав'ярні, в яких виступали танцівниці та співаки з усього Близького Сходу. Західних туристів зустрічали стримано, з'являлися вони тут рідко, якщо взагалі з'являлися. Вчащали сюди багаті шейхи, князі та бізнесмени, які приїздили, тікаючи із світу, де панували суворі моральні обмеження і нудьга.