Гарольд Роббинс - Пірат

— З чого ти взяла?

— У тебе стурбований вигляд. Хто це тобі телефонував?

— Юсеф. Він приїде зустрітися зі мною після того, як розійдуться гості.

— Ого.

— Він приїжджає один. Нам треба обговорити дуже важливі справи.

Вона мовчала.

— Він тобі не подобається, чи не так?

— Він ніколи мені не подобався,— відповіла вона. — Ти це знаєш. Він схожий на тих людців, що вештаються навкруг тебе зграєю. Вони гуртуються, ніби хижі круки, в надії поласуватися недоїдками. А тим часом плазують перед тобою, ніби перед яким богом. Є ще один такий, якого я бачила двічі: раз на яхті, а раз у Каліфорнії, після того як ти поїхав. Алі Ясфір. Це одне кодло.

— А я й не знав, що він був у Каліфорнії,— сказав Бейдр.

— Він там був. Я бачила, як він заходив до «Поло Лаундж». Якраз тоді, коли ти виходив. Він ішов на зустріч з Юсефом. Я б не наважилася стати спиною до жодного з них.

Він уважно дивився на неї. Дивно, що вона змогла пов'язати цих двох докупи. Вона спостережливіша, аніж він гадав.

— Сходи в спальню,— сказала вона. — Хлопці чекають, і в тебе залишається обмаль часу, щоб одягтися, перш ніж прибудуть наші гості.

— Гаразд.

— Бейдре!

Він знову обернувся.

— Дякую тобі.

— За віщо?

— Я ніколи не бачила хлопців такими щасливими. Ти знаєш, що за ці два тижні ти провів з ними більше часу, ніж за минулі три роки? Їм подобається, коли батько поруч. Мені теж.

— Мені також сподобалося.

— Сподіваюся, що у нас буде більше таких можливостей. — Вона поклала свою долоню на його руку. — Дуже вже давно так не було, як зараз.

Він не поворухнувся.

— Ти гадаєш, що такі тижні у нас ще будуть? — спитала вона.

— Побачимо. Завжди так багато роботи.

Її долоня сповзла з його руки. Вона намагалася надати своєму обличчю байдужого виразу.

— Краще поспіши,— сказала, відвертаючись від нього. — Я маю перевірити останні приготування до вечері.

Він дивився, як вона йде до дверей великої зали. І тільки після того, як вона зникла, він пройшов до холу і східцями піднявся до кімнати хлопців.

Вони сиділи у своїх ліжках і чекали на нього. Він заговорив по-арабському:

— Вам було весело сьогодні?

— Так, тату,— відповіли вони майже хором, тією ж самою мовою.

— Мама сказала, що ви хотіли побачити мене.

Діти переглянулися.

— Ти проси його,— сказав Мухаммед.

— Ні,— відповів Самір. — Проси його ти. Ти старший.

Бейдр засміявся.

— Хай будь-хто із вас попросить, а то мені треба йти одягатися.

Мухаммед глянув на батька. Його очі були широко відкриті й серйозні.

— Нам подобається тут, тату.

— Я радий,— сказав Бейдр.

Поглядом Мухаммед просив у молодшого брата підтримки.

— Мені теж подобається,— сказав Самір тоненьким голоском. Він поглянув на свого брата. — А тепер ти можеш просити його.

Мухаммед глибоко вдихнув.

— Тату, нам би хотілося жити тут з тобою.

— А як же Бейрут?

— Він нам не подобається, тату,— швидко сказав Мухаммед. — Там нічого робити. Там немає снігу чи чогось іншого.

— А як же зі школою?

— Ми говоримо зараз по-арабському набагато краще, тату,— швидко сказав Самір. — Чи не міг би ти, ми подумали,— у нього пропав голос. Він благально подивився на Мухаммеда.

— Ми маємо на увазі,— підхопив Мухаммед,— чи не міг би ти перенести для нас школу сюди? Таким чином у нас був би сніг і змога ходити до школи.

— Це не так легко,— засміявся Бейдр.

— Чому? — спитав Самір.

— Не можна просто так узяти цілу школу і перенести її. А що буде робити решта учнів? У них не буде куди ходити до школи.

— А ми і їх заберемо,— сказав Мухаммед. — Ручуся, їм теж тут більше сподобається.

— Мама говорить, що ти можеш зробити все що завгодно, якщо захочеш,— сказав Самір.

Бейдр посміхнувся.

— Ну, вона помиляється. Є речі, яких навіть я не можу зробити. І якраз так виходить, що оце одна з них.

Їхні обличчя розчаровано витяглися.

— Але я скажу, що для вас можу зробити,— додав він.

— А що? — спитав Мухаммед.

— Десь через два місяці у вас знову будуть шкільні канікули,— продовжував він. — Я тоді знову привезу вас сюди.

— Але ж снігу, мабуть, зовсім не буде,— сказав Самір.

— Тут він іще буде. Це я вам обіцяю. — Він став на коліно і по черзі поцілував кожного. — А тепер давайте спати. Я поговорю з інструктором по лижах. Можливо, завтра він дасть нам спуститися з північного схилу.

— Там, де катаються великі хлопці? — збуджено запитав Мухаммед.

— Так, але пообіцяйте бути дуже обережними.