Любко Дереш - Намір

Недаремно я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.

У нас уже давно існувала звичка довгенько гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, проте завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».

Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанткою з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася за десять хвилин після того, як я здав касу. Ми пообідали – Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що як порівняти наші видатки і прибутки, то їй платити за найшикарніші страви в кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.

Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона простує за мною.

Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода геть не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи

(пішов у холод)

ми з Гоцою стали зустрічатися, у мене з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. А з моєю пам’яттю дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи – кожен день такий самий, тим-то й здається, ніби час завмирає.

Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.

Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розповідати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не в компанії, звичайно, й не в кафе, але дома, переглядаючи хокейний матч – запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіанську резервацію Кахнаваке… Рот у неї не закривався. Вражень – море, історій – тьма.

Але однаково мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, почала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому – понад годину шляху, для Гоци досить, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, аж тут з-за пелени з’явилося сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.

– «Фінлянд водка», – сказала вона, коментуючи захід.

Було гарно – біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.

Ми прийшли на іподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім і нецікавим. Поволі пройшлися вздовж горобинової алеї. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яну огорожу перекурити після дороги. Вітер забирався під куртку, робилося холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.

Зловив себе на тому, що вже з жалем до себе думаю про повернення. Тільки назад поїдемо маршруткою, а не пішки… Зайдемо по дорозі до крамниці, купимо щось поїсти в кулінарії. Напустимо у ванну води з піною й, поки готуватиметься на малому вогні якесь харчо, заліземо вдвох у ванну, і відтанемо, і зігріємось, розпашіємо. Помиємо одне одному голову дитячим шампунем, як малюки в рекламі. Гоца дасть мені свій теплий халат. Одягне й собі нічну сорочку на духмяне тіло. Я попрошу, хай вбере ту малинову, з канарейкою Твіті – мою улюблену. Скрізь у квартирі лунатиме музика, в Гоци чудовий смак на музику, це все монреальські діджеї, казала вона, її приятелі, просто нереальні чуваки. Ми обов’язково будемо кохатися на барвистих простирадлах: на аквамаринових, потім на сріблястих, потім на кармінових, потім на чорних, на золотисто-зелених, на брунатних з блакитними соняхами… Ми будемо засинати в обіймах і спільному запаху. Ми заснемо в обіймах. У поцілунку. Я не вийматиму охлялого прутня із піхви, ми заснемо в обіймах…

Моя цигарка згасла, і я випірнув із мрій. На мене дивилася наша зірка, холодне коричневе Сонце, котре, якщо вірити вченим, важче, ніж усі планети нашої системи, разом узяті.

Я на секунду подумав: а може, не розповідати їй нічого? Може, справді – викинути це все з голови, забути, вгамуватися? Ось воно – щастя, з простирадлами кольору морської хвилі та треками монреальського мінімал хаус, що лунатиме з долбі серраунд. Чи я справді хочу поставити це під загрозу?