Любко Дереш - Намір

Гоца – найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани – такі ж, як я, – вели на неї кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по праву мені? Мені, мені одному (скрегочу зубами).

Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу дужче за незрілість та невинність, яку вона могла заповнити собою. Усі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.

Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.

Зрештою, не подумайте, що я такий примітив і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чому ми повинні бути разом. Ось мої арґументи.

По-перше – картини. Особистість, яка малювала такі речі , конче мусила гостро відчути (якщо не побачити бодай раз прямо ) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой, недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію – вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження в техніці малюнку. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, проникнення знайомого в незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.

По-друге, в Гоци світилися очі – сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.

По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, – не випадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо хочете, я вбачав пафос власної космічної місії.

Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне – пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, то сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.

І тут, у нападі фантазування, мені явилося видіння, й було воно романтичне та щемке. Ми переїдемо в Канаду. Чув, там безкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки прерії та горизонт. Воля… Саме так вона виглядає – канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські сикомори – найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, в глухому провінційному закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі, за Канадою, вже немає нічого. Край світу. По-моєму – це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів і для високої любові двох сердець.

Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» – тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.

Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусив пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоб зрозумів навіть сам.

Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходящою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ані з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонка й відповідальна – Гоцу важко змусити слухати когось. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.

Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.

Ще я справді боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, надто ж як діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами – так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті була бездушним раціоналістом.