Гоцу бісило те, що її знають усі, а вона не знає практично нікого. У неї, пояснювала вона, бракувало часу приятелювати по-справжньому (як зі мною). А кількість людей, котрих вона знала, невпинно зростала. З нею прагли приятелювати інші молоді й талановиті, урвати і собі дещицю її талану, удачі, заволодіти її увагою, відгризти від неї шматочок на щастя.
«Ти навіть не уявляєш, як це гнітить, – довірливо розповідала вона. – Чим більше в тебе приятелів , тим менше серед них друзів . На сто товаришів припадає один кома тридцять три десятих справжнього друга. Це означає, що людина розуміє і співпереживає тільки на нуль кома тридцять три десятих від допустимого мінімуму. Але далі – гірше. Після тисячі знайомих на кожну наступну сотню приятелів узагалі припадає тільки по нуль цілих фіг десятих справжнього друга з середньою похибкою в півлюдини…»
Якось на дозвіллі вона спробувала скласти перелік усіх-усіх людей, яких коли-небудь зустрічала. В середньостатистичної людини, за її підрахунками, до тридцяти п’яти років стається сімсот-вісімсот знайомств. У себе Гоца нарахувала дві з половиною тисячі умовних одиниць приятелів. Ми трохи побавилися у математику, і ось що у нас вийшло.
Якщо перемножити кількість приятелів (шт.), на ціну таких знайомств (комусь гріш ціна, хтось узагалі збитковий, а дехто, як от я, вартий мільйона), виражену в умовних одиницях, а потім усе додати, отримаємо загальний прибуток від спілкування на поточну мить екзистенції. Це діло можна відобразити на графіку, який нагадуватиме коливання курсу долара або кардіограму, де фази пришвидшеного серцебиття відповідатимуть більш хвилюючим знайомствам, що мовою баксів-стерлінґів означає притік закордонних інвестицій.
На даному етапі наших із Гоцою стосунків взаємні фінансові вкладення віщували злиття кардіобаксів у могутній холдинґ із завжди доступним лізингом, петингом та факторингом за схемою «джаст-ин-тайм».
Втім, без жартів. Я чудово розумів, що таке ляк перед натовпом «товаришів» і «приятельок». Більше того, я розумів, за що її так усі люблять. Мені самому вже було замало тієї пайки уваги, яку мені приділяли. Що це таке – проводити з коханою людиною один вечір на тиждень? Хотілося, щоб вона сиділа цілий день у кафе, мала свій зарезервований VIP-столик, куди би я щочверть години приносив би нове горнятко сен-чі або кухоль пива чи свіжого салатику «Бардак». А може, вона воліла б клубний сандвіч Б. Л. Т.? Я доглядав би за нею, а вона за це мене любила б і поважала, називала б своїм мущиною .
Дивлячись на неї, уявляв собі, як Гоца виглядатиме в гірському спорядженні – літом ми неодмінно поїдемо до мене у гори, на кілька тижнів, з наметом. Полазимо трохи по лісах, позасмагаємо наголяса.
А в серпні махнемо на Шацькі озера, там якраз оксамитовий сезон буде. Досить із неї европ, хай подивиться трохи на українські красоти. Будемо самі у вбогій пансіонатській кімнаті кохатися на рипучому ліжку… та спершу – стоячи, біля вікна.
Я доглядатиму за нею, а вона хай за це мене любить і поважає, і хай називає « своїм мущиною» .
Цього досить – аби лиш любила мене одного .
Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер увечері, щоб разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців – у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небудь іншому ласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де містилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки !
Те, що я жив із нею і вмочав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що й так лежало де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця – це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, – і я втямив це тоді ж, коли й усі інші, себто запізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу