Любко Дереш - Намір

Слова тут, ясно, безсилі. Вільна від свідомих форм абстракція, штрихи та мазки. Мінімалістично, одухотворено. Прозоро. А головне – повітряно й не надумано. У моєму розумінні це було дуже точне, наскільки це можливо, відтворення Рельєфного Часу.

Її образи слід називати духовними. Однозначно, людина релігійна за умови широкого кругозору назвала б їх абстрактними іконами. Чи навіть – іконами абстрактного, але так їх назвала б людина нерелігійна. І справді – чому б не вважати це іконописом?

Втім, «ні» вже тому, що її картини були надміру абстрактні – у такій іконі клієнт міг узріти не тільки свого Шефа, але й котрогось із Шефів трастів-конкурентів, що для фірми, ясний пензель, ніхт ґут.

Як вгадувалося з її художньої техніки, певний час Гоца захоплювалась японською каліграфією. Поки мешкала у Нью-Йорку, відвідувала спеціальні курси майстерності. Але, за її ж запевненням, не досягла помітних успіхів. У її роботах натомість з’явилося щось ієрогліфічне – відчуття недомовленості, дивовижний лаконізм.

Можливо, я надто емоційний щодо її творчості, позаяк мав глибоко особисте враження від спілкування з авторкою. Гоца мала й посередні картини, теж непогані – «Теrrа Insomnia» наприклад, «Amakam», але вони віддавали плакатністю супрематизму. Бракувало їм ентузіазму, котрий був притаманний тим особливим : «Misted Mirror», «Sorrow» чи «Intent!».

Гоца Драла мала потужні зв’язки з українською еміґрацією в Парижі й Торонто. Про її батьків взагалі не можна було говорити вголос. Мама була шизофренічкою, перебувала на стаціонарному лікуванні у Базелі, Швейцарія. А тато служив чи то дипломатом, чи то хрін зна яким завбільшки прищем у нашому посольстві в Канаді.

Я розумів, що наше спілкування відбувається з доброї волі її, Гоци Драли. На цьому не наголошувалося, але це й не приховувалось. Бо справді – вона мала ґрін-карту, мала канадське громадянство. Могла виїхати коли завгодно до свого Монреаля, де мала квартиру в downtown та студію в suburbs . Весела дівчинка Гоца Драла, яка може літати цілим світом, купувати шалики в Парижі, а сумочки в Бішкеку.

Я намагався не думати про її гроші, бо це було б зрадою людини перед капіталом. Але вона сама розповідала, що її картини продаються у «Galerie de Art Abstrait» у Парижі, а в Монреалі – у маститій галереї «Stronger». Більше того, вона має постійну експозицію десь на Манхеттені в Нью-Йорку.

Наведені факти біографії, хоч-не-хоч, додавали в наші стосунки свою гірчинку. Це увійшло в Гоцу з її вихованням. Гоца, певне, мала якусь няню чи навіть ґувернантку, навіть не знаю, як це в них, у дипломатів, водиться. І ця гірчинка якраз полягала у знанні того, що Гоца може все і дійшла вона до цього самостійно. У спілкуванні я відчував, як Гоца, хоч і намагається не виказувати цього, спостерігає за мною з материка своїх здобутків.

Але не можна тільки нарікати, як стара баба. Гоца давала людям більше, ніж будь-хто зміг би взяти. Навіть я – та й то несамохіть чогось навчився. Все-таки поруч із нею моя неотесаність різала око. Та коли ми були поруч, я вбирав її в себе, наслідував її жести, її стилістику, схоплював на льоту інтонації. Не скажу, що зі мною стало можливим вести справді глибоку розмову про щось розумне – для цього треба прочитати багато книжок (які я лише «фотографував», а осмислення все відкладав «на потім»).

І ще про Гоцу, для повноти картини.

Трохи розпещена. Навіть не трохи, а добре розпещена. Неекономна, легковажна, марнославна, самовпевнена. Ще? Неуважна, зверхня, глумлива… неврівноважена, істерична.

Може, я надто суворий? Не раз ловив себе на думці, як буду крок за кроком допомагати їй перетворювати ці недоліки у зрілі риси, як научатиму її чорноземної, хлопської мудрості. І відчував на язику латунно-тьмяний присмак перемоги.

Гоца просто «стирчала» від арт-хаусу, дивилася кіно неміряними дозами. Вона збиралася провести фестиваль незалежного кіно у «Відкритому кафе» і навіть планувала притарабанити з Європи когось із цих чумових молодих режисерів, з якими вона водила дружбу. При ній і я ввійшов у смак, і ми часто обговорювали фільми, які вона вибирала для перегляду. Попри те що всякої іншої техніки в Гоци було навалом, телевізора вона не мала – ми оглядали фільми з лептопа, лежачи на животах.

Мушу сказати, що кіно ми завжди переглядали в її спочивальні. Як і багато інших речей, котрі спершу ставалися самі собою, це перетворилося у свого роду ритуал, правильне виконання котрого обіцяло повернути (бодай накоротко) приємні моменти минулого.