* * *
«Пульсація, не забути, пульсація», – бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!»
А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.
Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім підвівся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, потім біля заводу, біля Податкової, потім через Стрийський парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Що далі заглиблювався в людську метушню, то звичайнішим робився світ. Електричні вогні – найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.
Якийсь немов відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було світло, затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом, та не від холоду, – щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарізочного столу зупу, я пішов до умивальника і почав мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.
Крізь двері заглянула Надя.
– Ей, кавалєр! Там за тобою питають, – сказала з лукавою посмішкою.
Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.
– Хвилинку, витру руки, – сказав я до Наді й повернувся на кухню. Серце облилось окропом.
Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі виглядав напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все закінчено і Гоца прийшла попрощатися?
Але Гоца, побачивши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.
– Ти знаєш, – нарешті прошепотіла вона, – ти так тихо зник зранку… У мене було відчуття, ніби тебе не існує.
– Ніби я тобі приснився?
– Так. – Гоца поцілувала мене. – Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала – це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз – пригадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке деколи буває!
Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.
– Не страшно, – шепотів я. – Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.
У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів тому. Подумати лишень – «кілька днів тому» – для мене спливло кілька тижнів. Час – це ще одна фігура мого суперника, одна з найважливіших. Тільки тепер я знав свого суперника по імені. Зі мною грала в шахи та, чиє ім’я Смерть.
Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони розмивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті – розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.
Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, брав її долоньку до своїх рук і ніжно стискав.
А ще покрадьки зважував – розказати їй про свої відчуття? Про цей «холод»? Про те – оу, шит! ледь не забув! – що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом?
Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує. Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) мовчання.
Наші рішення – те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.
Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.
Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на відеопрокат, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піцерію з промовистою назвою «Торонто» до неї додому.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу