Любко Дереш - Намір

– Я розумію, що ти кажеш, – повторив я. Мартіні вдарило у ноги.

– Існує така річ, як абстракція. – Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у лапки. – Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим дужче ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.

Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.

– Ти бачиш ! – вигукнув я.

– Бачу що?

– Я впізнаю це в твоїх роботах. Я бачу , що ти бачиш , але чи бачиш ти, що ти бачиш ?

Вона розсміялася.

– Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, – і Гоца зробила щось одним оком – підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. – На, допий.

– Розумієш, – я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. – Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать… У них очі світяться… по-справжньому!

Гоца знову засміялася. Підвелася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.

– Такий потішний! Говорить і говорить! – муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася в боки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.

А далі вже мусив діяти не як син, а як чоловік.

Раз – оголюються її сідниці, два – її трусики опускаються до колін, три – наша шкіра на стегнах притискається.

Раз – гострий біль у кілку, два – ніби м’який удар мастихіном, три – опливають усі фарби.

Раз – вир прибуває, два – її пальці втискаються в шкіру, три – я виливаюсь терпким окропом.

Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту , я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночну складову, її багатозначний секрет , що й перетворює штучні запахи на букет.

Гоца провела мене за руку до своєї спальні, тож я пробував налаштувати себе на ще один подвиг. Але перш ніж я скинув другу шкарпетку, зауважив, що Гоца вже спить п’яним сном. Ліг біля неї й миттю заснув.

На ранок закувікав мій ручний годинник. Час було знову йти на зміну. Я швидко вимкнув будильника й відчув, як мене вже забембала ця робота. Гоца спала на животі, сховавши носа у прикольну зелену подушку. Вирішив її не будити.

Не вмикаючи в коридорі світла, знайшов двері у ванну й туалет. Зачинився там і спробував привести себе до тями водними процедурами. Трохи постояв під душем, пробував вимити зі шкіри запах тютюнового диму. З болюче-приємним відчуттям у грудях витерся Гоциним рушником, втішаючись його запахом. Коли погляд мій пробігався її купальними аксесуарами – шампунями, кремами, екзотичними бальзамами – на душі здіймалося солодке хвилювання. За рушником на змійовику висіли випрані трусики.

Обстановка, запахи вганяли мене в незвичну чуттєвість, і я чимшвидше вийшов із ванної. Саме час бігти на зміну. Двері тихенько прикрилися за мною, і я вискочив із підвалу на сире передсвітанкове повітря.

Години того дня тяглися, як на зло, повільно. Я все чекав, коли ж вона з’явиться. Серце стріпалося від кожного відвідувача, але щоразу то був хтось інший. Думки самі кидалися на події вчорашньої ночі, облапуючи кожну болючу подробицю, кожен пекучий нюанс нашого часу удвох. За якісь чотири години я встиг передумати стільки всього зайвого (кинули! скористалися! вона вже з іншим! вона шкодує про накоєне! але ж ні, вона так тулилася вночі! вона розпусниця, до всіх тулиться! вона хоче пошвидше все забути! вона не може вийти з хати, тому що ти неправильно затраснув двері!), що ледь не зненавидів її. І тільки погляд на годинник – то була заледве десята ранку – показував, що у своїх страшних підозрах я відійшов надто далеко від дійсності. Гоца могла все ще спати.

Та це не заспокоювало мене. Я психував від того, що набрав цього тижня так багато змін (хотів наступного трохи звільнитися) і не міг взяти ситуацію під контроль.

Щойно коли на зміну ополудні приповз повільний зі сну Гагарін, щойно випивши з ним по філіжанці кави, щойно викуривши у благословенній обідній тиші по цигарці, я відчув притік сил та спокою. Мені стало однаково, прийде вона чи ні – як буде, так буде.