Любко Дереш - Намір

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейському – так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат… м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, либонь, іще впертіше, ніж його власниця.

«Хе-хе, – я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, – знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.

Її очі блищали, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою і, хоч був голодний як вовк, чомусь заперечно замотав головою.

– Я там… на кухні… нам давали…

– Тоді пішли потанцюємо! – сказала вона й, узявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися . І знову мене обставили! Востаннє я танцював ще тоді, коли крутив історії з усякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвистами та порожнинами. Тільки ми вийшли на майданчик, де можна було танцювати, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоноги. Запалахкотів стробоскоп, боляче вдаряючи по очах: зміна діджеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal .

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дриґом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки . Це була частина нашого таємного переслідуваня, тож якщо я хотів справді того, чого хотів – а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» маньчжурської сортової – значить, я мусив дати жару.

Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюристи. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритроцити, як це описано в «Біології» К. Віллі, що стояла у верхньому ряду біля вікна і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено оповила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Коли я торкався її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то була не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може, ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими тітками, але це було приємно і зручно. До того ж відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?

– Ти така… зграбна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин ні в ворота.

– ЩО? – кричить вона і, щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в обличчя, в неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому гарна, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків гарна і приємна».

– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться groovy . – Трохи відпочинемо і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і

(час міняє кривизну)

Гоца побігла по сумку. За барною лядою в такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно кивати підборіддям, він подав з-під шинкваса мою куртку. Хай не має мені за зле, що кажу не в очі, та за мімікою він скидався на предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house , зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє містилося в підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель пробирала оскома. Але нора Гоци справила позитивне враження, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе й гаряче, що для львівських пивниць велика рідкість. Сучасна система акліматизації, не інакше. Вслід за Гоцою я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею. Під стіною в коридорі стояло Гоцине взуття – чобітки, мешти, кросівки, мокасини, капці, якісь котурни і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим візерунком.