Любко Дереш - Намір

Я помітив її серед запрошених. Моє горло стислося, а коліна розм’якли. Мимохідь привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.

Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися побіжними поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.

Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Діджеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», судячи із зустрічей, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують напівлегальні паті.

Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли в хмаровиннях диму, в них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася лише годину тому. В усіх значеннях у кафе стояв чад . Гриміла музика. За пульт вийшов DJ ҐАНС .

Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріним трохи помінялися розклади стосовно помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири люкс на пару тижнів, тож ми перебралися туди.

Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, вмебльована заможно, але з разючим несмаком. Масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри – все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилю можна ступити на міну – розбити вазу, подряпати побілку, перекинути кімнатну пальму чи щось таке. Я поцікавився в Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець корінням із Вірменії, з пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.

Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Одного дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та із золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, до якого він ходив замолоду. Продавця з книжкового десь чорти носили, тож Гагарін вирішив трохи погратися в консультанта. Юра змалював вірменинові ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася на тому, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн і перейшов до кафе культурненько все обмити.

Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінального світу.

Це було Гагаріновою рисою – виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина настільки вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели просто в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, в кафе діялися дивні речі.

Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені – Акоп, а потім і прізвища – Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (чомусь вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища і говорив здебільшого російською. А крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не залишала шансів на упокій душі. Було в Акопа все – бабло й бухло, бики і тьолки, «шестірки» і «дев’ятки». Але, як кажуть, що має початок, те має кінець. Прийшли орлики й по Акопову душу.

Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило – тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити в Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» – почав молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагаріну: «Слюшай ґолас Вєчнасті» .

Виявилося, ім’я «Акоп» означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він зіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».