– Мої рішення – точки дотику з дійсністю.
– Якщо ти зважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці – така їхня магія. Вони приведуть тебе у місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності . Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона – і твоя воля.
Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.
– Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.
Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно в горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.
Більше ми не розмовляли. До самого світанку я просидів на балконі, ні про що особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати і я.
Я знову працював на пару з Гагаріним. Ми мовчали, але в танучих ієрогліфах, які ми творили упродовж дня на поверхні вічності, читалося те саме, що й раніше: «Будь спокійний. Нічого не бійся. Відпусти себе. Будь обережний. Слідкуй за собою».
Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня» або ж просто «Книжка».
Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.
Її знуджений вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які, власне, й пробудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що як вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому б і ні?
Дівчина глянула на мене. І начебто теж упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».
Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Певні чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом ) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:
– Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти? [5] Карма-йоґа вчить: «Діяння повинно виконуватися активно, без остраху покарання чи надії на винагороду. Робота заради роботи, а не з обмежень чи примусу» ( Кірпал Сінґх, «Вінок життя» ).
– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це кумедно в нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.
Ах, як по-дурному цими днями почувалися наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети із самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «Денег нет тчк всем сосать».
– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, тижнів за два щось наклюнеться.
Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоб я оформив її побажання офіційно, в зошиті замовлень.
– А давайте-но я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона, й у мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці.
Куди й поділася моя відстороненість! Не смію зізнатися: після всіх тих самозапевнень про кінець дозрівання та остаточну сформованість особистості я раптом відчув себе десятирічним хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.
Я знову, дурник отакий, знизав плечима і, клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.
Ми вийшли надвір, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зазнімкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. Але, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, тож вона мені ще й припалила.
У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нахабно та швидко. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило з нервів.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу