Любко Дереш - Намір

Ми не розмовляли, тільки перезиралися – і здавалося, ніби Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким рівним диханням: « Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою ».

Поки він працював поруч, я почувався захищеним.

Тому, повторю, недаремно Гагарін став першою людиною, котра дізналася про мою феноменальну пам’ять.

Діло було ввечері чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після півночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, смакували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком – накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і «5’nizza»: «Я солдат… Я не спал пять лет, и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…»

Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сонного міста.

Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни: мінімум клієнтури, офіціантки біля шинквасу мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, добряк-охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Іскандера. З балкона над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет башки, мне отбили ее сапогами…»

Саме в такій атмосфері ми з Гагаріним сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкона, а ноги поклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарку за цигаркою.

Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде – куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця за вулицею, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось на кшталт сну: світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не потрапляло в поле зору, переставало існувати й виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе теж дивним чином налаштувалися – це вчувалось за схожою тональністю, за темпом розмов, за лаконічністю вільних жестів. На короткий час ми стали єдиним синхронізованим організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а може, саме він її задавав.

Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розповідати Гагаріну про пам’ять. Ніби спостерігав за собою збоку. Розповів про її чіпкість, про її обсяги, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав «неземними спогадами». Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялося моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої проблеми. Дивно, я гадав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно розповісти іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.

Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливе вираження емоцій з його боку, – але ж бодай якийсь коментар міг бути!

Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:

– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?

– Куди?

– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як перепону, а як транспорт?

– Це як зрозуміти?

Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.

– Дихай животом. Дихай часто.

Я зробив, як він сказав. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечима, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.

– На рахунок «три» набери повітря і затримуй дихання.

Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.

– Один… два… три… – Його руки здавили мені груди.

Наступне, що я відчув, – це вибух електричної темряви.

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий, мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться на порох. СПЛЕСК! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.