Любко Дереш - Намір

Я на той час – кажемо вже про вересень – був переведений з помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських діджеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із діджеїв-побратимів – Їжак, a. k. a DJ КОЛЮЧИЙ – згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени мінялися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени – це видимість, обличчя, директори – це стиль, серце закладу.

На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармени. Якщо брати в динаміці – 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що в мені поховано талант калькулятора.

Ми обладнали два зали – сірий з фотографіями на стінах, там продавались книжки, та цегляний зі столиками – кухня-бар. У кожному залі була своя команда людей, своя каса. Відділ із книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.

Вночі кухня працювала на меншій потужності, – винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були до речі.

Ми з Гагаріним жили тут же, при кафе – у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіпі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші без роду без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріним.

Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) перебували в протифазі – коли син Космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажуть, «в жилу». Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований як у фізичному значенні, так і у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося – чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція – воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Колись Гагарін шукав себе в космонавтиці, звідки й виніс, окрім фіаско та непересічних навичок, своє поганяло. На нього глянути – і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили, бо надто високий.

До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном – мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цілісним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.

Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.

Зі всіх працівників у кафе саме він перший впадав у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотиком на відкритті, він володів природним магнетизмом. І цей магнетизм так чи інак робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був мовчазний, тож деякий час у колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, Юра добре знав свою справу – хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас. Крім того, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно.

Я теж спершу не врубався у його прикол – його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напружуватися з приводу безлічі дрібних, але дошкульних умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.

Це направду було дивно. Коли ми попрацювали всього два-три дні, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих уже виснажливих мікроконфліктів ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homo sapiens – homo sapiens .

Мені, наприклад, подобалося виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа за будь-якої погоди, в будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.

Добре було зранку пити з ним каву – теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів «звичайно», «само собою», «очевидно» – щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає , а як воно є . Давав можливість унікальному залишатися унікальним.