Любко Дереш - Намір

Пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі.

Коли я вийшов зі спогаду, у мене замлоїло в животі. Кілька разів здавило груди й навіть горло, та відразу ж попустило. Мене пройняла гнітюча тривога, якої вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певен остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності.

Уперше за період роботи з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей час я рухався в неправильному напрямку, а тепер зайшов надто далеко, аби виправити ситуацію. Зайшов надто далеко…

Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі так вчинити, та не наважився.

Вже зовсім стемніло, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, яким я не жив:

– з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав – це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене на ймення і далі говорить по-російському, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив із роззявленим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.

– я всередині магазину, підлога викладена гарними сірими кахлями. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахлі, стінах – великі художні фотографії Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори – сірий і червоний. Гарно. Легенький хміль у голові, та загалом ясність, піднесення.

– люди, багато людей. Мені стає зле, бо я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову проблискує дзеркальною пітьмою глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів (важкі емоції, нечистоти), мною колотить.

Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття – як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Спробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але зробилося так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мама!» Щось різонуло в животі, й на секунду в очах потемніло.

«Ну все, – похолов я. – Зараз буду відкидати копита».

Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.

Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!

Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини – на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Просто у вбиральні, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?

Я сиджу зі спущеними штаньми на очку і вже не маю сили навіть прикрити дверцята вбиральні, мене трясе лихоманка, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так – без попереджень, без прикрас, чому ніхто мені не сказав, що я подохну в засраному виходку, з теплим лайном на сідницях, без крихти гідності, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть – це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?

Холод входить у тіло. Я не можу вдихнути. Ноги брикаються – дайте дихнути, – я падаю, тіло спазмує, не маю чим наповнити легені, – втягую повітря, а воно паперове, – дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють побілені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки…

Ну ще хоч ковток…

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий, мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще! Видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – Чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятах, руки стирчать покорченими пальцями, як засохле коріння.