Любко Дереш - Намір

(Дме вітер, здирає капюшон, мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього.)

Пробую знайти опертя у руховому апараті, у кістках, у сухожиллях, а опори там нема, все розлітається на дрібні бризки, може, опора десь у голові, але все, чого торкається моя увага, провалюється всередину себе, блискавки просто посилюють ефект, чіпляюся за щось усередині голови, але все прослизає поміж тим, чим ти хотів зачепитися, гримить грім, і ті «пальці», якими я намагався закріпитись, теж розлітаються під тиском ковзкості, навіть очі, погляд розсипається міріадами світних піщинок, на жодну з яких не можна подивитися прямо, бо ти весь розлітаєшся і

червоне

в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу. Пробую рухатися. Вдається з великими зусиллями. Я просуваюся прямою лінією, як монорельс. Тіло – важка нечутлива брила. Думки статичні та склисті. Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описові. Це вище від моїх слів. Ба навіть вище від моїх очей. Це наче майоріння безкрайого червоного полотнища, плинного й леткого – живий червоний вітер. Він робить мій контур наелектризованим. Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортається в подобу прапора, по якому гамселить червоний вітер. Я не полишаю зусиль і далі рухаюся строго по прямій. Не можу ворухнути головою, не можу кліпнути очима. Вітер тисне на очі. Висока ґравітація.

Зору повертається здатність розрізняти. Схоже на ґрунт під ногами (у мене немає ніг, я і земля – одне). Тверда базальтова площа. Асоціації – щось вулканічне. Древнє і просте. Ні, не древнє. Просте – так, але не древнє, а щось більш незатишне. Позачасове. Часу не відчувається. «Замість нього червоний вітер», – каже у вухо примарний голос. Але цього я вже не розумію.

Низькі вібрації котяться земною корою. Хочу опустити зір – знову невдача. Погляд – чітко вперед. Кам’яниста площина під ногами мерехтить у плинному вітрі. Раптом у перспективі щось відшаровується, і я розумію, що насправді вдивляюся в далеку далечінь. Червоний вітер тепер пролітає і крізь мої очі. Їм робиться легше, частина напруження спадає. Двигтіння повторюється. Тут я відриваюся від землі й ніби стаю частиною потоку, легкий і прозорий. Тепер я бачу неземну картину – з-за обрію викочується велетенська писанка, схожа розмірами на планету. Вона розмальована коломийським орнаментом, і вона однозначно є живою. Масштаб, який задала писанка, просто забиває погляд. Писанку жене червоний вітер, під яким вона котиться і підскакує, мов невагома. З’являється ще одна писанка. Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного Вітру. «ЦЕ НЕРЕСТ!!!» – думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це – нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металеві реверберації. Мною починає

теліпати. Дриґаю ногами і б’юся об землю. Називається, «наступила коза на кабель». Мною калатає, а я іржу.

Поступово слух прояснюється. Нарешті доходить: я лежу під зливою. Судоми, як і сміх, вщухають. Періщить дощ, я лежу посеред польової дороги, у вибоїні, затопленій водою. Поверхня баюри кипить від масованої атаки крапель. Підіймаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження – не передати. Пацани, то пиздець!

Злива гуде стіною. Змиває з мене багно, приліплює одяг до тіла. Дикими очима витріщаюся на поле довкола. Внизу дороги темніє лісок. Хоботне. Ледве тягнучи ноги, волочуся до села.

Прокинувся вранці, мов нічого й не було. Тіло співало від утіхи, і я просто випурхнув зі спальника й пропурхав так цілий день. Я був ґейзером натхнення й оптимізму. Надвечір, правда, від такого екстезі почувався емоційно спустошеним, але фізичний тонус залишався дивовижно високим. З очей мовби вимили по кускові пластиліну: вони просто сяяли зсередини кришталевим блиском. Та й взагалі – здавалося, я можу дихати очима так легко, як носом чи ротом. Те ж саме було зі всім тілом, а особливо – з хребтом.

Після цілого дня хатньої роботи (трохи назбиралося) я все ще був на такому підйомі, аж хотілося танцювати. Пішов нагору в кімнату. У нічим не порушуваній тиші влаштував чудернацький балет з розтяжками, розмахуванням кінцівками та пластикою, як у фільмах про Шаолінь.

Як шахіст бачить взаємовплив усіх без винятку фігур на дошці, так і я уявляв життя набором фігур-вражень, спряжених обставинами часу й місця. Кожен новий спогад, що приходив до мене, ставав дечим більшим, ніж просто враженням. Він, мов нова фігура, створював новий розклад сил у грі. Нічого не міняючи, він змінював значення решти фігур мого «я» – всіх без винятку [4] Любителям шахів пропоную таку аналогію для роздумів: життя – це шахова партія, в якій зійшлися «я» і світ. Фігурами світу є події та ситуації, фігурами «я» є дії та рішення. Кількість наших фігур обмежена, тоді як запас фігур світу є нескінченним. Що в даній аналогії буде поразкою і як тут може виглядати перемога? Якими якостями повинен оволодіти гравець, зіткнувшись із таким суперником? Який настрій сприятиме гідній грі? .