Любко Дереш - Намір

Оказія з цератою теж була посвяченням, першим досвідом свого роду. На якомусь глибинному рівні ще тоді я відчув – у речей є зворотній бік, потаємний і страхітливий. Але, раз він такий неспокійний, краще його не помічати. Так я заборонив собі дивитися на речі по-іншому . Пригадавши це, з позиції теперішнього я бачив себе-«до» і себе-«після» цього рішення. Наші рішення – це своєрідна магія. Бо як іще назвати те, що здатне міняти світ? До моменту, коли церата не злякала мене до півсмерті, я не був зв’язаний жодними обіцянками. Я міг без слів розмовляти з камінням – і воно відповідало мені. Я знав таємницю і бачив світло.

Після того, як я (хай мало розуміючи, що роблю) дав обіцянку більше ніколи не бачити «бабайок», їх просто не стало. Я забув про їхнє існування і, головне, забув про саму обіцянку .

До речі, багато моїх друзів з того віку так само розповідали, буцім бачили «чорта». Деякі при тому так лякалися, що бабусі мусили водити до ворожок, аби їх викатали яйцем. А ще згадався наш табір «дорослих» – тих чотирирічних хлопчаків з нашої вулиці, які вже відреклися іншого, темного погляду, – і табір «маленьких», котрі й далі боялися підвалів, розповідали, як бачили «духів» чи зустрічали уві сні левоголових ангелів зі смарагдовими очима. На рівні емоцій, а не слова, на рівні чуття, а не розуміння кожен мусив прийняти особливе рішення, аби втрапити в компанію «незрячих», зате «дорослих». Це рішення так і формулювалося: «Хочу не бачити». Але ми про це забули.

Помітив, що робота з пам’яттю навіює транс. Здається, ти наново переживаєш усі події, деколи навіть аж надто яскраво. Так, я пригадав своє рішення після страхіття з «бабайкою» і відмінив його, сказавши протилежне: «Хочу бачити, ЯК ВОНО Є».

Можливо, це й запустило решту процесів.

Життя поза містом гіпнотизує. В одноманітті днів почало здаватися, наче довкола – щоразу той самий день, тільки в іншому ракурсі. Я прокидався, і днесь мій насущний здавався мені днем учорашнім, а вчорашній – сьогоднішнім. Час згорнувся у бублик.

Я заблукав, надійно заблукав у добових циклах нашої планети, не знаходячи більше об’єктивних доказів того, що було до, а що трапилось після. Хронологія давалася що день, то важче. Плуталися причина й наслідок. З’явився гул.

Спостерігаючи за бабою, я бачив на її місці себе. Рано чи пізно, але й мені теж судилося підійти до магічної лінії смерті. До лінії, за якою закінчується віра, а починається досвід невідомого. Мені уявився образ людини із зав’язаними очима, що наближається до прірви. Удвох із бабцею ми повільно, вдих за вдихом, робили кроки в керунку смерті.

Якось я сидів біля баби, це було вже після обіду. Баба мовчала. Її дух угомонився. Всіх бісів пам’яті ми спільними силами відпустили.

Сиділи удвох, пили чай. Я спам’ятався, що залишив на плиті підкипати воду для миття посуду. Пішов на кухню, зняв баняк, аж тут мене збентежила якась неадекватність. Я брав баняк за вуха кухонним рушником, щоби не попектися. Коли я мимоволі зазначив це, то знову кольнуло страхітне враження, ніби я щось роблю не так. Чи справді для знімання баняків використовують рушнички? Чи справді баняки ставлять на плити? Чи правильно я зробив, що налив баняк у воду? Чи це вже я в натурі зморозив?

Вах! Схопився за голову, бо кілька важких секунд виразно вловлював полиски шизофренії. Неадекватність. Відчуття, наче все, що я роблю, – це якась гіпнагогічна, хитровивернута маячня. Раптом забракло критеріїв, на які можна обіпертися. Обіперся об стіл, відчув прибій млості й присів на підлогу. Здається, потроху відпус…

Ох, знову! Замотав головою. Підвівся, розігнув спину, натиснув долонями на очі. Треба хутчіш вийти на свіже повітря. Надто вже багато на кухні всього, що викликало в мене тяжке нерозуміння.

Поки взувався, кілька разів пересвідчувався, чи справді роблю те, що треба – тобто чи справді надіваю на ногу черевик і чи справді він призначений саме для того. Наді мною нависало відчуття якоїсь несусвітенної ілюзії, омани зору – здавалося, от-от – і я виявлю, що надів на праву ногу лівий шкар, а на ліву – правий. Або знайду на ногах робочі рукавиці, а на голові друшляк замість кашкета.

Пройнятий цими дисонансами, я не придумав нічого кращого, як прогулятися до міста, пошвендяти гідропарком.

Йти до Тернополя польовою дорогою менше години. Я забрів на міську околицю, де будувалися респектабельні котеджі. Перетнув житлові масиви і вийшов до озера. У самому центрі Тернополя знаходиться велике озеро. Для мене цей факт залишався чистим курйозом. «Озеро? Серед міста? Ну-ну». Стояла хмарна погода, над заходом купчилися сріблясто-сині хмари дивовижних об’ємів. Останні кілька днів щось усе хмарилося та хмарилося, а надвечір ще й погримувало.