Любко Дереш - Намір

Баба пішла зарізала курку і запекла на пляшці, накрила стіл білою скатертиною, поставила на стіл «Столичну». Для вигляду навіть канапки стала йому готувати «на дорогу». Дідо Іван побачив, що до нього тепер ставляться зовсім по-іншому, і цілий вечір крок у крок ходив за бабою, викладав усе, що накипіло на душі. До пізньої ночі вона уважно слухала діда, потихеньку його споюючи, і дізналася ось що.

У всьому винен був той авантурник, Юрко з Києва. Він же ж не міг не бачити, що дідо наш трохи той-во – слабка нервова система, вразлива людина, йому хвилюватися не можна, – а Юрко давай дідові за далекі краї розказувати: за Кубу, за Панаму та за Коста-Ріку.

– А дідо ж твій, їй-богу, як мала дитина, все то як казочку слухав і бозна-шо собі там уявляв. А ще ті книжки – сидить, шось там по-іспанськи кумекає, а мені ніц не скаже, мене то аж тіпало, шо від мене шось скривають. То мене, Петрусю, так боліло, шо він мене за людину не мав, думав, жи як він пруфесор, то я вже ніц не втямлю. А ше той цілий Юрко розказав моєму Івану, що вони з делегацією летять у Мексику, аж на півтора місяця, і якраз потрібний ще один, хто би по-еспанськи шось петрав. А я ж то думала, шо зі старим ся стрєсло, що цілий місяць не спить нормально, крутиться, марудить. Думаю, невже знову його біси мучать? Він, як випив, розказав, шо то не біси були, а то він хвилювався, чи його виберуть в делєґацію, чи когось молодшого. Я думаю, дружок його теж пальці вмачав, аби діда вибрали. А головне, чого старого мого мали брати – бо він старий, а молодий міг собі втекти і фіть! Шукай потім! – баба махнула кистю і скривилася. Вона виглядала зараз особливо старою і згірченою . Щось у ній боліло, коли вона те оповідала.

Баба перевела кілька подихів і продовжила:

– Ну, і дідо те все мені розказує та й розказує. А шоб ти знав, твій дідо пити ніґди не вмів, а навіть не хтів, все його інші мусили заставлєти. Ну, а тут сам на радощах став пити, а я йому все підливаю та й підливаю. Від горілки язик ся му нарешті розв’язав, а я все собі слухаю і тільки думаю: «Ну-ну, старий, чекай-чекай…» І тут він мені, знаєш, раптом каже, шо він насправді вертатися не збирається. За ним ніхто пильнувати не буде, а коли всі будуть вже від’їжджати, він тихенько вночі втече – йому Юрко обіцяв допомогти. Нє, ну ти чуєш? – баба аж заслинилася, так її ті спогади зденервували. – Він – і втекти хоче! А я шо маю робити? Сидіти тут, жиби з мене люди ся сміяли? Та би позор на цілий район був! Шо у старої Галушихи чоловік втік. Ше гірше, ніж якби взнали, який він вар’ят. З мене і так люди ся сміяли, що маю такого чоловіка ледащо – жи ні цьвока в стінку не заб’є, ні кроля не оббілує. А як виходив на город із сапкою, то все село збігалося посміятися. Нє, думаю, голубчику, не ти тут один прухвесор. Я тоже, Петрусю, якийсь гонор маю.

– А навіщо він хотів втекти, дідо не розказував?

– Та розказував… Я теж знати хтіла, що він там робити буде. А він давай сміятися, жартувати, ну як то п’яні роблять, шо собі там молодичку знайде – ади, ади, думаю, хто би то про молодиць говорив. І так не хотів мені казати, аж ну. Вже думала, не вивідаю. Але потім таки розколовся.

– І шо там було?

– Та вар’ят твій дідо, – сказала баба з непідробним жалем. – Чисто вар’ят. Вірила, шо хоч троха нормальний, а то виявився вар’ят капітальний. Сказав, що хоче втекти до індіянців жити. Нє, ну ти чуєш? До індіянців жити! Вчитися він у них буде! Я кажу, та шо ж ті папуаси тебе навчити зможуть? Але дідо вже так ся впив, що ніц конкретно вповісти не міг. Тільки шось про лавочку якусь говорив.

– Що це мало означати?

– А де я знаю. То вже, певно, зовсім клепки ’му полетіли. Він сказав, жи знає, де є в тому місті, Мехіко воно ся називало, лавочка така, де люди сидят. Знає, де є лавочка. І до тої лавчоки приходе все їден хлоп, з індіянців. І дід сказав, що він умре – а знайде ту лавочку, і буде там сидіти, і не злазити з неї, поки той хлоп не прийде і не возьме його зі собов і не навчит видіти. Уявляєш? Шизофренік… Натуральний шизофренік.

– Навчить видіти?!

Баба тільки махнула рукою і відвернулася. Її губи тремтіли, і пару хвилин ми просиділи мовчки, поки баба не опанувала себе. Баба витерла краєчком хустки сльози біля рота і зітхнула.

– Ну і впився твій дідо, намертво. І я тоді взяла перенесла свого Іванка в пивницю. Кинула йому там перину, подушку, поставила ноцника… води наготувала, бо стільки випив, потім буде палити його… І ті всі канапки, що йому «на дорогу» нарізала, теж поклала, жиби мав шо поїсти. Ну, драбину звідти витягнула та й закрила його в тій пивниці – присунула зверху мішок цукру, потім ше мішок муки притраґала, та й пішла спати. А зрання встала на світанку, наготувала собі поїсти, попити шоби було під рукою, і сіла зверху, стала чекати, коли старий протверезіє. – Баба знов зробила паузу. – Ну, та й сиділа собі.