Любко Дереш - Намір

– А дідо як там, прокинувся?

Баба зітхнула ще тяжче.

– Та вже прокинувся. Та й став гукати, просити, шоби я його випустила. А я мовчу і радію собі потрошку. Шо він тільки не говорив мені! Я так-во прислухаюся, а то ніби не дідо твій говорить, а сатана. Почав мене спокушати, як Христа у пустелі. А як я не послухалася його, то став казитися і біснуватися. Направду, ніби з нього чорти виходили, таке ся діяло. І плакав, і реготав, і кричав, а лаявся – як сапожник! Він думав, жи він один такий мудрий. Думав, раз він по-еспанськи книжку читає, то я вже пусте місце і зі мною вже абияк ся поводити можна. А я йому показала Мексику! Аби знав, старий пень, як мене між людьми позорити. Аж дивлюся – діло вже за сьому йде. Ну, думаю, ще годинку для певності посиджу, а там вже й випустити можна. «А шо, старий, – кажу, – помогло тобі, жи ти прухвесор? Втекти він собі надумав! А я, – кажу, – проста баба безграмотна, тебе перехитрила! Видиш, – кажу йому, – як то в житті буває? І хто теперка хитріший?» Чую – тихо стало в пивниці. Не озивається. Зрозумів, певно, що не буде йому ніякої Мексики. Ну-ну, – думаю, – погнівається та й перестане. Відкриваю кришку, спускаю драбину, глянула на старого – а він лежить на матраці, весь аж зелений…

Баба замовкла і витерла сльози. Далі ми знову якийсь час мовчали, кожен у своєму настрої.

Що було далі? Баба злякалася, взяла діда на руки і перенесла до ліжка. Поклала під перину і два дні за ним доглядала, відпоювала чаями, носила в ліжко їсти, але дідо марнів та слабнув. До баби він не промовив більше ані слова, ані звуку не видав, ні разу на неї більше не глянув. На третій день, коли минуло пів на сьому, дідо страшно зітхнув і помер.

Така ото бувальщина про мого діда.

Баба продовжувала вечорами розповідати мені порціями власне життя, але жодна з історій більше не була такою оглушливою для неї, та й для мене, як та перша. Зір у баби сильно впав, сама читати вже не могла, але загалом вона здавалась більш пожвавленою. Недаремно кажуть, що минуле придавлює нас – скидаючи його, ми молодіємо.

Полудень я проводив біля баби, попиваючи з нею чай і читаючи вголос Мірче Еліаде. На сон зачитував їй «Тибетську книгу мертвих». Баба скаржилася, що «ніц не розуміє». Вона плакала, щоб я читав їй Євангеліє. Я ж пояснив, що зі Святим Письмом загалом вона знайома, а про «Тибетську книгу мертвих» чує вперше, хоч то є примірник з бібліотеки професора Галушки, бардо йому тходолом . А людина перед лицем смерті, продовжив я, котра знає про дві версії потойбічного, має удвічі більше шансів померти вдало (назвімо це так), ніж людина, зашорена тільки однією. Бо ніхто з живих не знає напевне, що є після смерті.

Баба заперечила, що Бог знає. Я їй на те: знає, але не каже. А чекає, щоби ми самі все побачили.

Баба замислилась. І тут несподівано спитала, що, на мою думку, стається після смерті. Трохи подумавши, сказав, як вважав: «Гадаю, після смерті стається смерть».

У бабиній хаті я мешкав у кутній північній кімнаті. Вона була порожня, біла і пахла сухим цибулинням. Підлога в кімнаті нелакована – довгі сухі дошки. Плінтусів теж не було. Колись тут зберігалися мішки з крупами, на дрібки яких я наступав босою ногою, вправляючись у кунґ-фу.

Хоча в кабінеті мого діда була канапа, я вирішив оселитися там, де до мене не жив іще ніхто. Я виявив, що спартанський стиль життя робить мене дисциплінованим. А дисципліна робить мене спокійним і сильним.

Вибілені стіни, трирамне вікно без карниза (ні штор, ні фіранок), розстелений уздовж стіни спальник якнайповніше відповідали моїм естетичним запитам.

У мене багато вільного часу. Мити посуд – справа невелика. Тому зранку, після тренувань, я зазвичай знаходив годинки три-чотири для зосередження. Сидів у себе, на кариматі, вправляв глибоке дихання. У дзвінкій тиші бабиного дому я повільно, крок за кроком, перемотував у голові безконечні плівки пам’яті. Порядкував їх, каталогізував. Одне слово, поновив дослідження.

Я продовжував щодня відпрацьовувати удари, яких мене навчив Василь – але вже не тому, що готувався до армії, а тому, що це стало частиною мого життя. Чим більше я тренував тіло, тим кращі мав поступи у справі пам’яті. Кисень надходив у найзакритіші ділянки тіла, будячи спогади, що ховалися, склеєні, в тісних шпарах мого часу.

Деколи кажуть: завжди буває перший раз . На хвилину зупиніться. Вслухайтеся в цю фразу. Вона – про посвячення у невідоме, яке є суттю буття, досвідом досвідів.