Любко Дереш - Намір

Забув сказати, дідова ідея фікс полягала в тому, що «бабаї», котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там «нори», через які вони пролазять. От таке він говорив і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати недовірливих, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.

– Не хлоп, а баба якась, – злостилася стара.

Щось невиразне відгукнулося у мені на слова про «бабайку за хатою». У нашій хаті зберігалася таємниця, зміст якої мені був недоступний. Я сиджу в коридорі, під столом, у мене тут мильничка з камінцями, які я наколупав на городі. Це мої друзі, вони розповідають мені історії. Зараз у коридорі вже темнувато, і мені незатишно сидіти в одних рейтузах на зимній підлозі. Та я боюся вилізти з-під столу, боюся шарудіти, тому що подумають, що я підслуховував. Я ж не підслуховував, я просто собі бавився з камінцями, а вони там, на кухні, почали говорити про щось таке… чого не можна чути маленьким. Та я однаково не розумію, про що йдеться. Можу хіба вслухатися в інтонації. Мама про щось ніби просить у діда, і вона чимось мучиться, чимось важким, тому просить, просить щось у діда, а дідо ніби захищається, дідо наляканий, баба теж до нього щось говорить, у кожному її слові отрута, і мені від цього стає жаль діда, бо він не може пояснити бабі з мамою щось дуже важливе, хоча так старається, що сам ледь не плаче. І я вловлюю ці нотки розпачу в голосі діда й сам починаю плакати, і дідо, не розуміючи чому, теж починає плакати на кухні, і від того, що мій дідо – такий мудрий і старий дідо – плаче, я заходжуся плакати сильніше, ми ніби резонуємо з ним на одній частоті, підсилюємо наше спільне ВЕЛИКЕ ГОРЕ, ми двоє, нас двоє, ми одне – а всі решта нас не розуміють. І тут із кухні на мій плач виходить мама, вона витягує мене з-під столу, а я реву на всю горлянку, мама бере мене на руки і заходить на кухню, вмикаючи по ходу верхнє світло, баба знову кидає щось образливе дідові, мовляв, налякав дитину, і сама хреститься, а дідо – мені здається, наче кухня – величезних розмірів зал, і посеред цього простору, на маленькій табуреточці, сидить мій дідо, худий мов патичок, зсутулений, клаповухий, у кумедних великих окулярах, заплаканий, з обцьмоканими вусами, мій дідо дивиться на мене, а я дивлюся на нього з висоти маминих рук.

Я зі здивуванням збагнув, що поринув у спогади просто посеред бабиної оповіді. Згадане було таким живим, що у мене в грудях з’явилося відчуття, як після плачу. Кімната з бабиним ліжком, бабою та каганцем дихала химерною несправжністю. Я відчував потребу усамітнитися і продихати ще кілька спогадів, які ладні були піднятись на поверхню.

Баба, не помічаючи мого стану, провадила далі. А я, безнадійно збуваючись контролю над собою, то виринав, то потопав у чомусь, схожому на сновидіння, де бабині слова набирали образів, перепліталися із відлуннями подій, свідком яких давним-давно був я сам.

…коли вдома не було більш нікого, дідо покликав мене до себе на коліна. На вушко він мені сказав, щоби я сам ніколи не ходив за стайню, бо там «сидить бабайка». А я з власної волі туди б і не лазив – запущений сад за стайнею лякав мене й без попереджень. Лякав високою кропивою, густою тінню, і ще дечим… дечим, що схоже на сон…

…коли одного дня я таки поліз у «розвідку» за стайню. Роззираюся, чи ніхто мене не бачить. Світла хмарність на небі, поривчастий вітер пахне дощем. Висока трава на подвір’ї, і нікого з дорослих поблизу. З буди, виклавши на лапи морду, виглядає Муха. Я йду вузьким перелазом, наді мною височіють грубі стебла кропиви, якої я побоююсь. Але я маю патичка, патичком можна розсовувати кропиву і проходити боком. Високо притискаю до грудей пухкі лікті, але таки обпікаюся. Я долаю останніх кропив’яних вартових і бачу тепер сам сад – запущений периметр, де ростуть низькі покручені яблуньки, вони рясніють маленькими, як сливи, зеленухами. Сад дихає сирістю і таємничістю. Зненацька моє серце тьохкає – на траві я помічаю великий шматок церати на теплицю. Церата побіліла від негоди, знизу вкрита краплинами вологи. Що довше я дивлюся на церату, то страшніше мені робиться. І тут наче яка сила починає мене притягувати до церати. Ноги, мов не мої, самі ведуть мене до неї, я відчуваю, світ змінився і вигнувся, церата гіпнотизує мене. І враз, без попереджень, мовби від пориву вітру, вона зривається з трави й кидається на мене, наче який звір, падає на мене і хоче накрити з головою, мене окроплює водою і я, не тямлячи себе, вириваюся з-під її холодних обіймів і біжу крізь кропиву, біжу і розумію, що церата женеться за мною, зараз вона накриє мене і забере, я вибігаю за ріг стайні, чимдуж біжу до Мухи в буду й забиваюся в самісінький її куток. За якусь хвилю до мене в буду залазить і сама Муха, починає лизати мене в губи й дихати на мене смердючою пащею…