Любко Дереш - Намір

…потім до самого вечора я сидів у хаті і покрадьки визирав з веранди на стайню, чи не лізе там церата. Того вечора була дуже неспокійна погода – здійнявся вітер, тряс шибами і гримів бляхою на горищі. Вперше мені було так страшно. Шукаючи захисту, я розказав бабі, як мене налякала бабайка, що ховалася під цератою. Баба казала, що то був вітер, але я не міг повірити в це.

Мама теж заспокоювала, і цьоця, мамина сестра, заспокоювала. Неля з мене сміялася, я розплакався, і на неї насварили. На шум у кухню зійшов дідо Іван.

Він один нагримав на мене. Сказав, що то була найсправжніша «бабайка», яка там НАСПРАВДІ живе, він це всім говорить, а йому ніхто не вірить. Якщо я хочу, аби мене вона забрала – моє право, я можу гуляти собі за хатою скільки влізе, але він попереджав: вона тебе забере у жовті нори, – казав дідо, – забере назовсім.

Коли я знову почув тіло, то зрозумів, що спав із розкритими очима, при цьому продовжуючи слухати, що розповідала баба, і навіть примудрявся кивати в потрібний момент. Я розтер обличчя, всівся краще на кріслі, поправив бабі подушку і спробував уловити, на чому перервалася бабина розповідь. У голові було пусто.

Чи то випадково збіглося, чи так і мало бути, що баба саме закінчувала розповідати про стайню і дідові страхи. Мовляв, дідові страхи з часом розвіялися (або, я так думаю, він навчився їх тримати при собі), хоч за хату все одно без крайньої потреби старий не ходив. Так там все й заросло бур’яном.

Можливо, дідо змирився зі становищем жертви інтриг. Почався новий період життя на пенсії, і дідо почав читати книжки . «Які? – Іностранні».

Дідо ще з вузу трохи знав іспанську, а як прийшла година, взявся вчити її, як має бути. Тоді, десь наприкінці сімдесятих, це було більш ніж ризиковано. Як на бабу, то краще вже тихо бути собі вар’ятунцьом , ніж наражатися на обшуки та заслання через невдалий вибір інтересів.

Але дідо, гадаю, розумів це й сам. І, як прикриття (а може, як істинне покликання?), зайнявся перекладом іспаномовної літератури. Причому робилося це прикриття зі знанням справи – дідо передплачував літературні журнали, тривалий час листувався з кимось із членів спілки, а раз навіть побував на якомусь там спілчанському з’їзді. Де й познайомився зі своїм другом по листуванню – письменником-поліглотом без визначеного віку, з минулим авантюриста. Баба розповідала, що кілька разів цей письменник – «А, згадала, Юрко його звали!» – приїжджав до них у село погостювати. Письменник був простий і ввічливий, що зм’якшило бабу й розвіяло її похмурі здогадки про дідову антидержавну діяльність.

Слід сказати, що до них у село свого часу таки приїжджав з міста один кагебіст. Походив по хаті, подивився, що де лежить, баба так перелякалася, що слова не могла вимовити, так і простояла мовчки весь час. А кагебіст нічого ніби й не знайшов, і взагалі поводився так, мовби завітав на чай. Покрутився і пішов.

Дідо розповідав бабі, що Юрко знає багато мов, в тому числі санскрит, але спеціалізується на латиноамериканській літературі, часто буває за кордоном у тих краях і може привозити звідтіля різні книжки. Дідо взагалі з деякого часу захопився культурою Мексики – можливо, на це повпливала література, що її потай привозив цей таємничий Юрко. «Офіційно» дідо спеціалізувався на перекладі доробку певного середньовічного латиноамериканського лірика.

Баба розповіла, що Юрко і дідо весь час говорили про одного письменника, який чимось вразив і захопив діда. Поруч із Юрком дідо робився азартним і нестримно балакучим. Баба мала всі підстави думати, що Юрко знав і про дідові видіння, і про «мару» за стайнею, і про «жовті нори».

– Але я й не знала, шо дідо твій від мене дешо скриває, – сказала баба ледь не пошепки.

– «Скриває»? – перепитав я.

– Дідо твій почав їздити до Києва, де його Юрко мешкав. І не пояснював мені, що до чого, а так, тільки рукою махне. Мовляв, не мого ума діло. Ну, а я терплю та й терплю, але мені ж боляче, нє? Аж тут одного дня, ні сіло ні впало, дідо твій починає складати чумайданчик. Я до старого: ти куда? А він то те, то се, мнеться, а збрехати по-людськи не може. Тоді й каже, прямо з воза: «Я у Мексику їду». Мені серце мало не вискочило. «Коли?» – питаю. «Завтра, о пів на сьому вечора з Тернополя виїжджаємо машиною до Києва, а з Києва групою летимо у Мехіко». Та куди ж ти, старий, поїдеш, – кажу, – ти ж без мене мештів собі не начистиш! А він своєї гне, що то його Юрко бере зі собою, Юрко за ним подивиться. Я давай відмовляти Івася, думаю, яка к бісовій матері Мексика, нікуда він мені не поїде. Бачу, що він на мене ноль уваги, і кажу до твого діда: раз ти їдеш, треба вечерю зробити святкову…»