Любко Дереш - Намір

Мої дні в Хоботному були схожі.

Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь – за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.

Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.

Взагалі, мій дідо (дивно, що я не згадував про це) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер, ще коли мені було п’ять, а мо’, й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були спорідненими душами.

В негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.

Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти кудись поділися. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.

Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.

– Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.

Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.

– Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять. – Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мені муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.

– Он як?

– Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо’ тако, «добридень – до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати – то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.

– Від яких?

– Та від тих, шо я попалила. – Баба байдуже махнула рукою.

– А які ж ви, бабцю, попалили?

Баба вдоволено гмикнула:

– А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.

– Нащо ж ти їх попалила, ти, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Кров ударила в голову.

– Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.

Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при своєму розумі.

То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади, через що у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався в Хоботне. Невдовзі після цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього в сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити «примари» навіть при ясному розумі (втім, щодо ясності – це ще як сказати).

Баба розповідала, що кілька разів доходило до того, що дідо, відмахуючись від чогось невидимого, бігав по хаті в чім мати породила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався і плакав. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину-півтори дідо заспокоювався, мов нічого не було. При цьому говорив з полегшенням: «Ну все, відчепилися нарешті».

– А ви лікареві його показували?

– Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам усі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі, тьфу-тьфу-тьфу, виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували! Я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би всі мені: «А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!» То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла ‘го в лікарню положити, шоб ти знав. А я ніби тако відчувала, жи йому то мине…

За якийсь час – може, менш ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, які до того мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер до батьків навідувалися хіба на пару днів, онуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову «почнеться». Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.